Олексій Василюк

Мене звати Олексій Василюк, мені 24 роки. Наразі я четвертий рік служу в Збройних силах України. Служу з 2021 року і, власне, донині, тому що хотілося долучитися до найбільш болючої теми в Україні. Я розглядав різні варіанти долучитися до війська, і мої товариші сказали: якщо хочеш бути дотичним до цього по-справжньому і відчути службу такою, як вона є, то краще підписати контракт і відчути все сповна. І так 2021 року я обрав частину і почав готуватися. І згодом підписав контракт у морській піхоті.

Наразі я не служу в морській піхоті. Я вже десь півтора року служу в силах безпілотних систем. Коли доєднався до морської піхоти, це було дуже незвичайно. Був момент, коли навіть хотілося перевестися в якийсь інший рід військ. Служба у війську — вона дуже різна; і я зустрів її з боку класичного підходу, нарядів тощо — коли ти просто входиш фактично в охорону якогось об'єкта. І це не військова служба, коли ти безпосередньо воюєш. Ти стоїш, вчиш правила і виконуєш свій обов'язок чергового.

І так почалась моя служба. Ми багато перед цим вчилися. Згодом, коли почалася війна, коли я вже служив десь пів року, зрозумів, що це справді та річ, яка мені цікава. І, власне, для чого я прийшов у військо. Я від початку повномасштабної війни провів у морській піхоті близько двох років. Отримав кілька поранень.

Після крайнього поранення мені було тяжко ще й психологічно. Нині вже півтора року я служу в СБС. Тут я можу вже не фізично віддаватися службі, а інтелектуально.

Це точно те, що я досі можу бути долучений до війська, попри поранення. І що можу робити це в такій формі. Також те, що я можу якось поєднувати сімейне життя зі службою у війську. Тому що є моменти, коли ти втомлюєшся просто через те, що військова служба — це все, що тебе оточує. Бували періоди, коли я служив у СБС у Києві, відчував, що можу бути корисним, і при цьому бути поруч із сім'єю і вкладатися ще й у це.

Я нещодавно закінчив університет. Це теж історія, яка була мені цікавою і складною, — поєднання цих двох речей. Я намагався знаходити якісь моменти, коли можна не лише працювати і служити, а й навчатись. І займатися спортом. Не так часто виходить, але я намагаюся знаходити час.

Я вступив в університет, фактично коли почалася повномасштабна війна. Я вчився не чотири роки, а три, тому що доти вчився в коледжі і за програмою вступав одразу на другий курс. Зі службою це не були паралельні треки, а з війною точно були. Влітку ми були в Миколаєві, і я казав командиру, що мені треба скласти ЗНО. Він каже: «Для чого це тобі?». Я кажу, що не все ж мені життя воювати, треба і освіту мати. Тому я вступив 2022 року в Острозьку академію на кафедру національної безпеки.

У найскладніші дні це точно сім'я, дружина. Це точно найближчі друзі. І, можливо, якийсь особистий досвід того, що може бути гірше, враховуючи імовірність померти на війні. І те, що я досі живий. Завжди попередній досвід повертає до того, що ти, брате, ще живий.

Ну, вже було гірше, і це не найгірше, що могло бути.

Якщо вони є, то я точно в собі не фіксую, але я приїхав нині в гори і відчуваю свого роду відпочинок. Можливо, гори — це місце сили, але я їх так у собі не фіксую.

Ну, так точно згадується Миколаїв, місто моєї першої служби, але це більше спогади початку служби і служби в морській піхоті зокрема. І молоді, і юні роки, але не тому, що це якесь місце сили, — просто спогади, пов'язані з цим містом.

Можемо рушати далі.

Цього року. Служба, особливо безпосередньо в бойових діях, де ти йдеш поруч зі смертю, не може бути без гумору. Гумор присутній в усьому, зокрема чорний, і якогось окремого моменту я не можу пригадати. Я скажу, що служба — це загалом весело. Жарти — це то, що вас тримає. І я не знаю, як можна було б стягнути все це без того, щоб ми жартували над собою, над історією, в яку потрапили, і загалом про все навколо. Але таких ключових моментів, коли я прямо заливався сміхом, не пам'ятаю. Я собі не фіксую цих моментів, тому й не дуже пам'ятаю.

Я точно тримався тим, що щодня спілкувався з дружиною. Це була важлива така… не традиція, але важлива річ. І я тримався тим, що хоч би що було, хоч би як довго ми були на позиціях, я намагався виконати цю функцію, поспілкуватися хоча б трохи з дружиною.

Друге — це кіно. Я обожнюю дивитися фільми й серіали. Це підтримувало мене в моменти втоми, страху, розчарування. Власне, я багато дивився фільмів і серіалів.

Фільмів так багато, що я не завжди передивляюсь те, що вже дивився, але що мені точно запам'яталось, то це Money Heist — «Паперовий будинок», серіал про пограбування іспанського монетного двору, на п'ять сезонів розтягнутий. Перед контрнаступом я поставив собі за мету передивитися повністю «Марвел», тому що я ніколи не дивився цих фільмів. І за місяць підготовки до контрнаступу я вдень тренувався, їздив на полігон, ми відпрацьовували, — ввечері приїжджав і дивився мінімум один, а то й два фільми «Марвел». І переглянув двадцять шість фільмів, повністю всю «Війну нескінченності» за місяць. Це було дуже люто, але я це зробив і такий: «О, тепер можна вмирати».

Людина-мураха точно.

Так, людина-мураха, напевно, так. Ну і Залізна людина, частково, але там не всі серії.

Або «Вартові Галактики», це теж було суперцікаво.

Традиції зароджуються з людьми, які дбають про їх виконання. Для мене це не було завжди чимось близьким. Для мене цього ніхто не поставив: що є традиція, і її треба пам'ятати, постійно повторювати, якихось маленьких дій — умовно, після кожного виїзду заїжджаємо на каву на «Окко», і це такий ритуал. Я собі не фіксував це як традицію. Тому мені складно порівнювати.

Єдине, що завжди мене супроводжувало, — це молоді команди. Я сам досить юний, і команди, в яких я служив раніше, був командиром чи нині є, — це теж досить молоді люди, які, попри свій вік, доєдналися до війська і віддають себе йому повністю. Але щодо традицій, то все було дуже ситуативно, це не просто повторювані дії.

Зараз ми намагаємося щотижня їсти шашлик. Чому? Тому що раз на тиждень приходить м'ясо у військо, і треба щось із ним робити. У холодильнику не вистачає місця для такої кількості м'яса, тож у суботу в нас зазвичай шашлик.

Ну, кава — це точно те, що тримає, і це такий ранковий ритуал. Мені зараз навіть складно почати день без кави. Тому я знайшов ту свою каву, яку люблю. Кожен день в мене справді починається з заварювання. Це не дріп, а заварювання через фільтр, але це то, що я собі віддаю. Після цієї дії я можу працювати. І коли я там не можу заварити каву, то мені трохи складно почати працювати. Я такий: «Окей, я в незнайомому місці, маю можливість попрацювати, давайте так, тут є кава?».

У мене справді є традиція. В нас із дружиною є дві дати, коли ми проводимо час разом. Попри все, ми намагаємось зустрічатися 24 липня. Фактично це день нашого одруження. І хоч би що відбувалося, ми завжди намагаємось десь зустрітися. І часто, коли було трохи безпечніше, ми зустрічалися в Одесі, — це місце нашого одруження. Коли не могли туди поїхати, то намагалися шукати якусь альтернативу. Або це був Київ і день, проведений біля басейну (тому що в нас було весілля на морі), або навіть Аня приїжджала до мене десь у села на фронт. Я на ці дні брав собі кілька вихідних.

І точно я обожнюю Новий рік. Для мене суперважливо проводити Новий рік удома. Я завжди планую собі відпустку, хоч би що сталося, на ці дати. І за чотири роки служби у війську чотири роки з різних причин я був на Новий рік удома: відпустка після поранення, звичайна відпустка, можливість бути вдома, а не на службі, в цей день. Новий рік завжди я проводив удома.

Так, так.

Рілси — це загалом просто потупити, і я думаю, що треба їх, навпаки, якось відвалювати. Тому насправді ні, не можу згадати того, що я щодня дивлюсь. Але в крайній час я почав дивитися серіали, намагаюся кожен день по серії мінімум переглядати, і такий утомився, подивився серію — все, можна далі працювати.

Jack Ryan.

Ні-ні, Jack Ryan.

Що, до речі, я бачу за собою в порівнянні з людьми, які тільки недавно доєдналися до служби, — жарти мусять бути завжди і в усьому. Це мені суперважливо, і там, де я можу пожартувати, я обов'язково пожартую, і це точно те, що не стримує мене і робить відкритим. У будь-яких умовах — з командирами, з підопічними — я завжди намагаюся пожартувати, тому що це розрядить обстановку завжди, хоч би яка складна була ситуація. Я завжди знаходжу своїх людей, які теж це розуміють і справді сміються. Або я просто добре жартую.

Ну, я ще не настільки старий, напевно, щоб цінувати каламбури. Але немає таких речей, які мені менш смішні чи більш смішні. Я люблю жартувати в будь-яких незрозумілих обставинах з цивільними: єсть мєста в армії? «Блядь, утратив роботу». — «В нас є посада». — «Я вчуся аналітики даних». — «О, аналітика? Клас, в нас є посади аналітиків». — «Блін, хочу стати перукарем». — «О, в армії дуже цінують перукарів!» Це такі свого роду жарти про долучення до війська, свого роду мої каламбури.

Точно приносять подорожі кудись. Не так подорожі в знайомі місця — я просто дуже люблю бачити щось нове. І тоді тішусь як дитина — про що ти говорив в Амстердамі. Якісь нові подорожі туди, де я ще не бував, справді мене так повертають до роботи, і я її роблю потім ще натхненніше. До речі, під час служби теж. Якщо мені треба просто відпочити, подумати, то я можу призначити поїздку собі, і ми будемо просто їхати в Краматорськ, і я такий: вау, подорож! Слухати музику, подивитись на ці поля. Я, в принципі, дуже люблю дорогу. Тому це такі мої моменти щастя — дорога, відчуття такого, якою може бути Україна, і життя за її межами, якщо це за кордоном, якісь подорожі. Тому, однозначно, подорожі — це те, що робить мене щасливим. Поїздки.

Коли я був цивільним, мені було 20 років. Зараз мені 24 роки, вже пройшов суттєвий етап дорослішання. То я собі не дуже фіксую ці історії з військом, просто, напевно, з дорослішанням. Але не скажу, що щось собі точно пам'ятаю. Скоріш за все, це є, але я собі не фіксую, як і інші речі, про які ми сьогодні говорили. Я поставлю на паузу, бо в мене 1%, знову павербанк сів.

Так, точно так. Тому що в складні часи відчувати щастя — це те, що повертає тебе частково до життя. І вміти повертатися до життя, відчувати оцю насолоду життям, а не просто бути в максимальному енергозбереженні. І не проявляти емоцій максимально, як робить більшість, коли вже суперутомлені. Радіти чомусь, особливо якимось дрібним речам, а коли в тебе забирають фактично все, то ти радієш якраз їм. І багато військових радіють дрібницям не тому, що це щось маленьке і звичне, а тому що в них просто немає нічого, чому можна радіти. І коли ти вижив і п'єш енергетик десь на заправці, то ти відчуваєш щастя. І це такий прояв сили, коли ти ще тримаєшся.

Крайній період мого життя найнеочікуванішою радістю було потрапити в збірну Invictus Games.

Invictus Games — це міжнародний спортивний захід для військових з пораненнями, отриманими на службі, на війні. Я 2024 року почав проходити відбір, і цього року ми поїхали з командою в Канаду представляти Україну в складі української збірної. Найнеочікуванішою радістю за крайній період часу було те, що я пройшов у збірну. Я абсолютно цього не очікував. Я взагалі не хотів навіть подаватися, тому що в мене були поранення, після них я повертався до служби, це впливало на мою службу, але в мене є руки і ноги, і я собі думав, що Invictus — це для дуже поранених, а я не був дуже поранений.

Власне, ти переконав мене в тому, щоб усе-таки спробувати, і я не віддавався якось по-спортивному. Я пройшов усі етапи, розповів про свою мотивацію, чому мені важливо бути в команді. Спортивні відбори я вважав просто захохом, де я кайфону, побігаю, постріляю з лука. Не тому що хочу показати результат, а тому що хочу просто навчитися. Якщо можна навчитися стріляти з лука на відборі, то я спробую пройти цей відбір, не зважаючи на результат. І жага просто до чогось нового, а не до перемоги, привела мене в команду Invictus Games. Там я завжди орієнтувався не на результат, не на медалі, а на те, щоб спробувати щось нове, максимально відпочити, кайфонути, від служби зокрема. І пройти цей реабілітаційний етап відпочинком, спортом. Я заходив на представлення тих, хто пройшов у команду, просто по фану: цікаво, хто ці щасливчики? І чую: «Олексій Василюк» — такий: що-що? Я ж просто на фоні слухав. Вмикаю телефон, дивлюсь, а там фотка якогось іншого чоловіка, підписано «Олексій Васильєв». І такий думаю: блін, щастя було недалеко! А потім наступне ім'я, і моє фото, і прізвище. Просто стрім ішов трохи із затримкою. І я такий: ага, то я все-таки в команді. Не дуже вірячи своїм словам, сидячи в офісі на командному пункті, кажу: «Народ, я, схоже, в Канаду їду». Так почався мій шлях в Invictus Games. І за крайній період часу це було найбільшою моєю щирою радістю і несподіванкою.

От кілька днів тому, я вже повернувся у відпустку з напрямку, і мені командир каже: завтра о 13:00 мусиш бути в Запоріжжі. Кажу: за мене мій заступник поїде, бо я у відпустці. Він каже: ні-ні, ти не зрозумів, завтра о 13:00 мусиш бути, і це не обговорюється. З горем пополам порішали мій доїзд до Запоріжжя.

І таким щасливим, смішним етапом було те, що ми в Запоріжжі ночували. Я поїхав до свого побратима додому. І зранку ми їли млинці в такій дуже звичайній сільській хаті. Так по-домашньому, так давно я цього не відчував. Ввечері ми їли голубці. Голубці я, в принципі, їв тільки вдома у батьків, бо якось у мене дружина не готує голубців. І це така страва, яка в мене асоціюється з мамою, з дитинством, з домом батьківським. І я такий: вау, голубці!

Зранку ми поснідали солодкими млинцями. І це теж було дуже неочікувано, тому що я точно не замовляв такого. А на сніданок у вас млинці? Клас, я обожнюю саме солодкі млинці, не їм солоних, в мене дружина любить солоні. І я такий: блін, тупо як удома. Вирвавшись з відпустки назад на службу, я точно не думав, що буду там такий щасливий через такі неочікувані для мене події.

Ну, перелітати було комфортно, це точно. Нас кілька разів годували в літаку. Це було доволі смачно. І я ж загалом обожнюю подорожі. Про це я вже говорив. І для мене поїздка в Канаду була такою... Три тижні стовідсоткового щастя. І коли я бачив там незадоволених людей в команді, я щиро дивувався. Тому що сам радів від усього. Від того, щоб щось спробувати в харчуванні нового. Від кожної мандрівки кудись. Від тренувань, які в нас були. От справді, це були три тижні чистого кайфу. Хтось намагається кайфувати якимись забороненими речовинами, а я кайфую подорожами. І не виділюю чогось окремого в цій поїздці, тому що це були три тижні чистої насолоди.

Ми їздили на сноубордах тренуватися, і я падав. І радів, що маю цю можливість падати на канадійському снігу і тренуватися із закордонними інструкторами. Єдине, що могло мене засмутити, — це болюче падіння, після якого я думав, раптом щось собі зламаю і не зможу їхати далі, котитися з цієї гори на швидкості. І коли я падав, бився десь головою, то такий: це хрустить сніг чи мої кістки? Я розумів, що це сніг і що я ще боєготовий, і тоді: я можу продовжувати далі — я щасливий.

І ця можливість далі продовжувати після падінь мене ще більше посилювала.

В мене крайні роки асоціювалися якраз зі службою… Військовий досвід і військова втома — вона така дуже накопичувальна. Я і перейшов з морської піхоти, тому що був уже на межі, дуже втомлений. І тому не скажу, що є якісь моменти безпосередньо у службі, в яких я мав отакий тривалий період чистої насолоди. І мої крайні виїзди на бойові… ну, це був точно не найприємніший досвід. Я не скажу, що отримував від цього щастя чи насолоду, бо я не божевільний, я не люблю війну в усіх її проявах, коли можна загинути.

Я обожнюю людей поруч. Я намагаюся збирати навколо себе тих, з ким буде цікаво йти в будь-якій ситуації, на яких я можу покластися і рухатись далі, хоч би як тяжко було. Але часи, коли тебе може просто вбити, в мене асоціювалися з морською піхотою. Крайні рік чи пів року до мого переведення в нас якраз була операція «Кринки». Це операція з висадкою на плацдарм на лівий берег Дніпра на Херсонщині. І от там мало чого було такого, що приносило радість. Тому чогось, щоб порівняти, я точно не скажу.

Але з того, що трошки повертало… В нас у селі в тій хаті, де ми жили, не було душу. У принципі, служба в морській піхоті в мене асоціюється з тим, що ти живеш в трохи спартанських умовах — просто тому, що ми часто змінювали напрямок і часто просто знаходили місце, щоб переночувати там якісь тижні-місяць, а не жити там з комфортом. Вдома ми бували рідко, і душу в нас теж не було. І одна жінка, староста села, втратила свою родину — частину родини, — коли вони були під окупацією. Це її зробило ще більш патріотично налаштованою. Ми ходили до неї в душ і пили чай за розмовами. Вона розповідала якісь свої життєві історії. В неї чоловік займався агробізнесом… І ми розповідали свої історії. І це те, що в бойових діях мене якось повертало, — можливість так щиро поспілкуватися з людьми. Ця жінка була настільки щирою і люблячою до нас, військових… І ми не єдині військові, яких вона приймала у себе, — завжди з відкритим серцем і гарячим чаєм-кавою. Знаєш, я думав, що так щиро і з любов'ю нас не зустрічали ще на жодному з напрямків, а особливо там, на Донеччині, де є недовіра до місцевого населення. Отут, на Херсонщині, ми відчуваємо таку абсолютну підтримку. І це теж було моментами радості між виїздами на позиції.

Ні-ні, це точно було справді пікове. Просто це разова така історія, не повторювана. І те, що я справді служив, воював і мріяв про день, коли зможу стати морським піхотинцем, вже після клятви, здачі на берет морської піхоти...

І в нас у зв'язку з бойовими діями не було можливості проводити це так часто, як до повномасштабного вторгнення, раз на пів року. І, відповідно дуже багато людей чекали цього моменту роками. Я склав клятву 2023 року, фактично через півтора року активних бойових дій, безвилазних. Коли дізнався, що нарешті буде клятва, кажу: запишіть мене теж. «Так ти ж у відпустці!» Я кажу: це не рівнозначні речі, я можу знову повернутися. Клятви я чекав два роки від початку своєї служби, і це те, що не повториться. Я приїхав з відпустки після поранень. І справді пишаюсь тим, що пройшов цю смугу перешкод і став одним з родини морської піхоти. Коли я бачу морських піхотинців десь на вулиці, то розумію, що в нас був спільний досвід. Це не просто військовий — це морпіх. Особливо, коли це хтось з моєї частини, а я його не знаю, то я намагаюся підійти, привітатися, уточнити, коли саме ми могли перетинатися десь по службі. І так, це суперважлива історія.

Напевно, це близькі друзі і сім'я, тобто дружина. Це ті ж люди, яких я брав із собою в поїздку в Канаду. Якраз та частина мого оточення, поруч з яким я завжди такий щасливий.

Ну, можливо, в деяких проявах це дружина. Я не скажу точно, що це 100%, бо є різні ситуації у подружньому житті. Але фоновим ключем, що тягнеться червоною ниткою через усю мою службу у війську, є дружина. З багатьох моментів під час моєї служби вона мене витягувала емоційно. І хоч би як я в моментах був злий чи розчарований на якісь конкретні речі тут і зараз, загалом, якщо оцінити всю історію нашого подружнього життя, то вона якраз була підтримкою і опорою. Часто непомітною і часто саме тою, хто витримував усі сплески емоцій, зокрема і негативних, утоми від служби, від усього, що є навколо. Але підтримувала і рухалась поруч.

Радість на війні… Це те, що допомагає рухатися далі. І виконувати свої обов'язки якісно, а не просто перетворювати на рутину. Це такий свого роду квиток на продовження життя. Бо є дуже багато втоми, ризиків. У мене були періоди, коли я думав: блін, сьогодні поганий день, щоб померти, але це може статися сьогодні в 90%. І 10% — це дуже невеличкий шанс. Коли ми повертаємось додому, і там можемо сісти, погратися в комп'ютер, в ігри якісь, і попити чаю, чи знайти якусь кав'ярню в Херсоні, яка обстрілюється, і у четвер випити кави з корицею, бо це типу до грошей, — це ті радості, які завжди підтримували й тримали в тонусі, хоч би як було зле. Тому радість — це те, що точно тримає тебе на цьому шляху. Це таке постійне пальне, на якому ти рухаєшся.

Окей.

Сьогодні… Зараз одинадцята ранку, я прокинувся від твого дзвінка. Тому щасливішим мене зробила ця розмова. Але мій день, у принципі, почався продовженням попереднього дня. Тому чисто номінально, якщо рахувати не від моменту, коли я прокинувся, а коли почався по часу цей день, то сьогодні щасливим мене зробило вітання молодих з весіллям, бо я зараз приїхав у відпустку на весілля.

Так, це точно було вчора, багато сміялися і розважалися. Ми точно сміялися з давніх якихось історій, тому що більшість людей, яких я бачу на весіллі, — а їх тут сто тридцять людей, — ми з ними перетиналися десь у моєму попередньому цивільному житті. Історії, згадані тут учора, сьогодні вночі, — це повернення до мого ще довоєнного періоду життя, і це дуже кумедно й весело, тому так.

І з чого я так щиро сміявся: мій друг, до якого я приїхав на весілля, — такий дуже цікавий чоловік, і в нього було завдання в одному з конкурсів — це розсмішити свою дружину, й він не міг цього зробити і попросив дружб. І один із дружб каже: я знайомий із Гошею, а з Даркою, дружиною, ми познайомилися вчора; я знаю Гошу, і коли він мені сказав, мовляв, чоловіче, я одружуюсь, запрошую тебе на весілля, то я подумав, що в нього було багато дівчат, мені цікаво, хто витримає його протягом усього життя, і хто ж погодився на цю авантюру; і коли я побачив Дарку, то подумав, що щастя і сил їй! І це дуже нас розсмішило.

Так, я на святій Галичині, в Карпатах. У Карпатах, які вважаються Галичиною, а не Закарпаттям.

Я ніколи про це не замислювався, але якщо ти запитав, то для мене радість пахне паскою. Цим великоднім хлібом — паскою, я максимально щасливий від цього. Тому, я б сказав, що це мій запах радості.

Це спогади подорожей, напевно. Але важкі дні бувають по-різному і з різних причин. Я намагаюся різні спогади включити і знайти щось під конкретну ситуацію. Особливо якщо це стосується обстановки. Відповідно, коли якісь труднощі у стосунках, то я намагаюся знайти якісь цікаві спогади спільного, подружнього життя. Якщо це військова служба, то шукаю спогади цікаві з подорожей чи якісь смішні зі служби.

Коли є енергія і не хочеться зупинятися, а просто хочеться постійного руху. Тоді відчуваю, що я живий. Я живий, я сильний.

Коли є сили на це.

Гумор і подорожі.

Для мене це нові враження. І в кольорах це, напевно, багато зелених, коричневих, яскравих, різних кольорів. Саме таких природних. Я люблю природу. Але я б асоціював цю природу з прибраним чистим охайним містом і свіжістю. Або з дорогою, а не з руйнацією і посадками. Тому що коричневий, зелений, ці всі яскраві кольори, є і влітку в посадках, але це не найкращий досвід… Тому це точно радість. Це для мене відчуття безпеки. Запах свіжої трави. І свіжоскошеної трави зокрема. Смак фруктів. Персика, винограду, солодких яблук. І кольори максимально світлі, контрастні й різні. Які я до цього назвав. І відчуття, окрім безпеки, чогось нового. Того, де я ще не був.