Майя Москвич

Я такий древній ветеран, дуже древній. Двічі брала участь у захисті України. Уперше долучилась до військової служби 2014 року. Тоді дівчатам до ЗСУ не можна було долучитися, та я через Нацгвардію, МВС брала участь у бойових діях. Удруге — вже 2022 року. І кожен раз я була на службі по два з половиною роки. Востаннє я була у Збройних силах України, у стрілецькому підрозділі. Вже знала свої можливості, тому така: «Господи, дозволь мені хоча б у якомусь найбільш галімому підрозділі послужити!». І потрапила на самий низ, у легку піхоту, окремі стрілецькі батальйони. От були в Лимані — перший наш бій, бойове хрещення пройшли. Слава Богу, я звідти вийшла.

Була така історія... Потім більшість часу ми служили на запорізькому напрямку. Я через якийсь час перевелася: була спочатку стрільцем-санітаром у підрозділі, — тобто у взводі, у відділенні, — але потім мені робили операцію на хребті, і я вже не могла б виконувати ті функції, і мене командування пошкодувало. Мене перевели у медичне відділення, в медики. І я була санітаром батальйону, всіми хворими займалась. Майже рік.

Майя Москвич, старший лейтенант поліції і старший солдат ЗСУ.

Спочатку це був батальйон імені генерала Кульчицького. Я там прослужила десь пів року, а потім перевелася в «Гарпун».

Так, націоналістично-пластова двіжуха, бо там був і Нацальянс, і «Пласт», і «Січ» — всі-всі такі.

Просто стрільцем, у групі. Ми тоді їздили в... Зайцеве, тоді це називалося «Ленінський посьолок». Ми були спецпідрозділ. Я була напарником «Ліма», це позивний Павлюка Іларіона, який написав багато цікавих книжок. Я була його типу другим номером, і ми ходили там дуже заряджені. Тоді ж не було споряги, а в нас ножі були найкрутіші, берці, найкрутіший камуфляж. Ми приїжджали туди на позиції просто як космонавти.

Так, special forces. А там, дивимося, зсушники в капцях з автоматами ходять. Я тоді їм дуже заздрила, і думаю така: божечки, як добре людям оце пересуватися в такому! Бог почув мої молитви, вже на другий раз я ходила в капцях по селу Лук'янівське. Там обстріли. До нас проїжджали всякі спецпідрозділи, зупинялися, всі такі заряджені. А я в капцях іду з автоматом і думаю: дякую тобі, Господи!

Ну, скажімо так: дуже змінилося. Ще до 2014 року я була в націоналістичному середовищі, у громадських організаціях, ми знали, що буде війна з Росією, ми готувалися до цього. Фактично я вже з 17 років готувалася до війни. І тоді я була в дуже хорошій фізичній формі, я була високоінтелектуальна, фізично розвинута людина. І бачила себе тільки в найкращих військах, бо могла дати фору будь-кому. Тобто розумна, спортсменка... Я бачила себе тільки в якомусь спецпідрозділі: розвідка, щось таке хороше... Але потім уже змарнувала своє здоров'я, розуміла, що вже нема сил тягати якусь велику гвинтівку, ходити на далекі дистанції. Тому, в принципі, 2022-го року моя мотивація була така, що мені було б за честь просто долучитись до цієї боротьби, попри стан мого здоров'я, бо я тоді вже мала інвалідність і розуміла свої можливості, що мені хоч би трошки... Тому що це ж така величезна війна, всі, хто може, мають ставати на захист. Я принаймні маю якийсь мінімальний досвід. Це питання честі, обов'язку. Не знаю, я по-іншому не змогла б, але розуміла вже свої можливості. Тому хоч би трішки допомогти.

Так, десь 23. Я закінчила університет, магістратуру, один рік встигла попрацювати, і потім Революція гідності рік зайняла. І вже війна. Ні, навіть більше, 24-25. Тобто я в самому розквіті сил туди прийшла.

І тоді купа сил, амбіцій, відчуття, що я найкраща. А вже після 30 я така: мені вже спина болить.

Ну, я б сказала, що і першої, і другої.

Так, за станом здоров'я. Мені тоді дали інвалідність. Але, якщо чесно, тоді ставлення лікарів до здоров'я було більш лояльне. В мене було захворювання хребта, там сто відсотків грижі, протрузії. Вони такі: оце типу все, списуємо тебе, ти вже непридатна. Ще там якась трохи приглухуватість...

А під час другої кампанії мені вже зробили операцію. Поставили протез у хребет, і то вже жорстко. Але, по суті, ту саму інвалідність підтвердили.

Так.

Чесно, я дуже щаслива зараз. За все своє життя я зараз проживаю найкращий період. От реально. Це, може, дуже контрастує з тим, що війна і все таке. А я реально щаслива, бо найбільша, напевне, радість у мене зараз — я здобуваю освіту мрії своєї. Тому що я мріяла, з дитинства хотіла стати лікарем, психологом. Я пробувала вступати в медичний коледж після школи, та не вийшло. А далі вступила на бухгалтера, пішла в громадську діяльність — і все, по суті, з 17 років до 34-х я в різних форматах працювала на теренах національно-визвольної боротьби України. Що завгодно робила, але це все було про Україну. Я боролася за те, щоб Україна була українською, потім Революція гідності, проти Януковича, потім війна, потім реабілітація. Я брала участь в Іграх Нескорених. Я представляла Україну за кордоном — от дивіться, які ми сильні. Потім Ігри Воїнів, теж за кордоном. Потім робила проєкт стрільби з лука в Луцьку. Тобто, я все робила для України, щоб... Потім друга війна. І наче все моє життя було про щось хороше, але в тому не було моєї мрії. Мені все це подобалося, але щось таке своє... І коли вже я звільнялася зі служби, розуміла... Служба — це завжди переломні моменти. І я вирішила вступити в УКУ на програму. Вступила! Це теж була магія така: я звільняюся — і одночасно вступаю, два процеси паралельно. І вийшло, що я і вступила, і потім звільнилася. Просто з-під Покровська поїхала у спорядженні у Львів на пари, бо це денна форма навчання. Я приїхала в групу, а там 30 психологів, всі такі хороші. Для мене це був рай. Я для себе так уявила: якщо звільнюся і потраплю в УКУ, це буде мій рай. Я потрапила, і я дуже щаслива, кайфую від цього.

Так, це магістерська програма. Я завжди підчитувала цю психологію. Хоч би що робила, все одно десь якусь книжку читала про психологію, але наче підпільно. А тепер можу легально читати все.

Я з себе зараз дуже багато жартую. І зі свого життя жартую, як я потрапляю в якісь проєкти. Ми їздили у відрядження, і треба було зачекінитись на рейс. Якоюсь незрозумілою мовою. Заходжу в додаток, і така: тиць, тиць, тиць, тиць. І вийшло! Приблизно так я дуже часто живу: типу, тиць, тиць, тиць — і якось вийшло. Насправді після першого звільнення зі служби був важкий період, тому що я тоді така була... Мовляв, я спецпризначенець, я така крута, до перемоги або до смерті! Дуже така чорно-біла, радикальна була — і тут мене звільнили за станом здоров'я! Чулася дуже погано, зломлена морально, фізично. Всі мої ідеї не підтвердилися, повна зневіра в собі, у всьому... Тоді були і суїцидальні думки, що завгодно, було дуже важко. Я зламалася морально в той період часу.

Бо я вже була не та. Так важко було прийняти те, що в мене погіршилася пам'ять, що я вже не так мислю. Я постійно все забувала, злилась на себе. Мовляв, нащо таке життя, як ти не можеш, ідеш, а потім: куди я йду? Це жахливо було. Мені запропонували взяти участь в Invictus, і я почала ходити на тренування. Уперше познайомилася з луком, і якось за нього зачепилася, як за соломину. Бо нічого в житті не було, а от стрільба з лука з'явилась, я за неї вчепилася. Я така чіпка! І якось так вийшло, вибрали мене в збірну. Дуже хотіла виграти. Ну, в мене завжди проблеми з самооцінкою. Я тоді теж таємно мріяла виграти, але не була впевнена, що я на це здатна, що заслуговую. І коли виграла, це теж щось таке позитивне: о, я можу!

І далі понеслося. Я почала займатися стрільбою, створила клуб. Це було щось, що в мене вийшло, і дуже класно. Дуже класна історія! В мене було багато мрій, планів. Я дуже хотіла б зробити всеукраїнські змагання для всіх ветеранів. Тобто я жила цим. Але втратила свого тренера, свого наставника, свого вчителя Дмитра Сидорука на війні. Він загинув.

Так, він зі Львова. Тренер мій. І він...

Так. У спорті завжди є наставник і учень. От він був моїм наставником. І коли він загинув, у мене наче випалилася в чорне вся та стрільба з лука. Я дуже важко переживала втрату. Досі не почала стріляти. Торкаюся лука, згадую все... Він був для мене дуже важливою людиною, я його дуже любила. Я мріяла в нього навчатися далі, бо він майстер, а я тільки починаю. І він, по суті, був моїм ідеалом, куди можна рости. І от його не стало, а тепер я в стрільбі з лука не бачу інших, на кого можна рівнятися. І досі не вернулася до того, на жаль.

Ну, насправді... Не те, що я люблю, щоб мене просили, — я часто не вірю в себе, кажу: ні, я не зможу. І мене треба затягнути за руку. І це був Тарас Ковалик. Він каже: є такий проєкт, є такі види спорту, велосипеди. А я не вмію їздити на велосипеді, плавати, якісь гантелі піднімати не можна — хребет болить. Вийшло, що я, по суті, нічого не можу з тих видів спорту. Що я технічно можу спробувати тільки стрільбу з лука. Біг мені теж там не можна було, бо хребет рухається... І Тарас мене провів на тренування. Я спробувала і просто почала ходити. Воно не виходило, я злилася. Але більше нічого не могла. Потім почала ще трішки бігати в процесі. Але не моє воно, той біг.

Були трішки, але я така боягузка. Я дуже боюся болю. І дуже швидко навчилася, щоб не було синців.

Але біль загострює відчуття. І коли влупить по руці, враження просто... Зіниці розширюються, починаєш набагато чіткіше все бачити. У мене це відбулося в Австралії. Я ніколи собі не била по руці, бо це дуже боляче, навіщо? А там щось розгубилася. Як влупила собі вперше! Просто до крові. І я так гарно стріляла, що аж виграла. Це, може, один з факторів, що мене привів до тями. Збадьорив такий сильний удар. Тому що змагання — це хвилювання. Це дуже велика розпорошеність уваги. А удар в руку швидко повертає у тут-і-зараз.

У США, Warrior Games? Флорида? Здається, десь там, у Флориді.

На Warrior? Клас.

І я там теж виграла. Все, я все виграла. Це була моя наступна мрія. Виграти у Warrior, тому що в Invictus Games я виступала в категорії «Жінки». І було так: ай, що там жінки. І насправді я стріляла значно ліпше за інших. І в мене було відчуття, що мені не було з ким змагатися. А я люблю потягатися, щоб показати, що це я. І я дуже хотіла потрапити на Warrior Games, принаймні для себе, щоб це було важко, показати, що я все-таки добре стріляю, не тільки серед жінок-початківиць. І дивовижним чином якось тиць-тиць — і вийшло то виграти. І я тепер усе, спокійна. Задоволена.

Якщо чесно, я навчилася знаходити підтримку в собі. У якийсь період часу, в першу мою кампанію на війні, я мала дуже багато опор зовні, і вони всі не витримали. І мені було дуже кепсько. А в другу кампанію я, вже переосмислюючи, вибудовуючи якийсь новий стрижень, напевно, найбільше покладала надію на Бога. Тобто я, як християнка, вірю, але... Я справді вірила, тому що все в світі може змінюватися, всі можуть гинути, вмирати, що хочеш може відбуватися, але Бог — це щось незмінне. І я собі вибрала його як стрижень і завжди на нього покладалася. Це було так... хитро. Я хитра. Бо це дуже надійна опора. Але я її випробувала на війні. Тобто я йшла туди вже з новим стрижнем, у другу кампанію, і в разі чогось завжди знаходила опору всередині себе, шукала це, на Бога опиралася. І знаєш, усе витримало. Не зламалося. Бо перший раз все, що давало опору: сім'я, друзі, якась любов, ще щось, національний навіть ідеал, Україна — все, за що я трималася, в якийсь момент не витримало. А цього разу спрацювало. Я гарно вибрала собі, за що триматися, і, напевно, в критичних ситуаціях я завжди звертаюся до сили внутрішньої.

Було. Ну, в першій кампанії я пережила кризу особисту, кризу національної ідеї, тобто націоналізму, кризу віри. Я все пережила на першому етапі. Скажімо так, я почала сумніватися. Я все поставила під сумнів, і воно якось посипалося. А вже на другому етапі я підійшла з позиції віри, і воно вже витримало. Якось по-іншому.

Коротше, в другу кампанію війни я пішла вже дуже підготовлена. Я знала, що треба мати друзів, але цивільних. Я собі влаштувала такий чат з друзями. Ми зідзвонювалися раз... Щотижня я собі планувала дзвінок з однією цивільною людиною, подругою. І я знала, що вони живі і мене витримали. Далі мама, наприклад. Вона теж мені була підтримкою. Так само хлопець. Я б не сказала, що він суперпідтримка, але те, що він був стабільно всю війну, — це теж важливо. Важлива не так якість, як просто стабільність, напевно. Що є якась людина, з якою можна поговорити. Ну, на людях трималося воно, бо це все дуже важко. Але я до цього підійшла свідомо. Це не випадково. Бо я знала, що буде. І навчання теж запланувала свідомо, бо знала, що після повернення завжди важко і треба на щось переключитися. Я вже продумала ці всі фішки, бо вже пройшла таке перший раз, знала, де буду падати, і підклала собі там подушечки. І воно якось витримало. Ну, єдине — я дуже боялася, що помре моя бабуся, а я не встигну її побачити, бо на службі не відпускали у відпустки, а вона вже злягла і помирала. Я понад усе хотіла застати її живу, звільнитися, побачити, бо вона мене виховувала. Теж вийшло. Досі ще жива. Ну, вона вже кілька років помирає, але це такий процес. Я рада, що її застала.

Я ж уперше вже набила лоба, то вдруге отак.

В Україну. От я була за кордоном кілька днів тому, і зовсім по-іншому воно відчувалося. Я подумки поверталася в Україну. Сюди, під обстріли, де шахеди летять, де я вдома. Я тримаюся. Мені так у тому затишно було. Дуже хотілося повернутися сюди. Мені тут добре. А коли я в Україні, то, напевно, завжди повертаюся чомусь у село до свого котика. Я з війни привезла собі кота. І я пишаюся цим, це моє, напевно, найбільше досягнення, що я хорошого зробила в цьому житті на війні, — я привезла кота з-під обстрілів, і він зараз щасливо живе. Я його дуже люблю. Він у селі. Я привезла його до мами, до бабусі. Я завжди вертаюся до нього в думках, обнімаю його, гладжу. Я щаслива.

Сірко. Так, він сірого кольору, Сірко. І він дуже хороший котик, у селі прожився. У нас культ праці в родині. От я виросла в селі, там, якщо ти не працюєш, то ти не маєш права взагалі їсти. Всі мають щось робити. Ну, і тварини. Це стосується всіх. «О, дармоїда привезла!» А потім прийшов Сірко, і в перший же день пішов, зловив крота, приніс. А кроти — це в нас біда. Вони риють, а він розганяється в ту купку, падає в той пісок лапами, ловить крота і приносить звідти. Зловив — і всі такі: «О, все, хазяїн, хазяїн!». І тепер на нього в селі кажуть: «Хазяїн!». І всі йому служать, тому що він ловить кротів, типу, поспить, а потім десь гуляє і щось ловить. Його всі дуже поважають, він тепер за головного.

Ох, так складно сказати, але було багато такого. Дуже багато було. Пам'ятаю, перший такий момент — коли ми після Лиману... Це був наш перший бій. Боже, як це страшно було! Ми там усі пообсцикалися — страшне, але вийшли живі. І цей момент, відчуття, що ти вийшов живий, і інші вийшли живі, — це просто відчуття радості, яку неможливо передати, це якесь відчуття ейфорії. Ми дуже сміялися, бо одна наша група... Пам'ятаю, їх два дні не було з Лиману, потім вони вийшли і розказували, як верталися, як переправлялися через Сіверський Донець, шукали якогось човна у бронежилетах, це було дуже смішно. Або ще пам'ятаю, після того ми поїхали на полігон, на відновлення, бо нас там розбили, то ми, щасливці, вийшли живі. Ну, не всі так... І ми на полігоні постійно сміялися. Ми там охороняли якесь стрільбище, я йшла по дорозі, знайшла іграшкову кобру. Я поклала її в кишеню і прийшла до побратима. І кажу: «В мене є для тебе подарунок, лежить у кишені, візьми». А він туди лізе — там щось незрозуміло що, а я регочу, просто не можу, і ми всі регочемо. Він і хоче отримати подарунок, але й розуміє, що там якась підстава. Коротше, він зрештою отримав той подарунок, налякався. Ми потім, наприклад, прив'язували ту кобру за ниточку, клали і, коли хтось ішов, смикали і реготали, як люди лякаються. «Тримай подарунок у кишені». Розважались, як могли.

Мені важко згадати про таке під час першої кампанії, мені здається, там я була сильно накручена. Така трохи ідейно накручена, я б сказала. Я думала якимись абстрактними категоріями, що я служу на благо нації, України, і воно трошки було відірвано від мене. А друга кампанія... я вже потрапила в якесь таке середовище, таке «село і люди». Скажімо так, на початку це було весело. Жарти, сміх — це те, що підтримує. Але потім, коли вже перевалило за два роки служби і коли нас відправили на першу лінію без ротації... Ми вже 10 місяців, 11, 12, 17 безперестанку... І щоденна робота... Я в якийсь момент уже не відчувала, що я жива людина. Тобто нічого не було. Вже механічно виконувала все. От у тому не було ні радості, нічого. Але це був такий дуже довгий період, і ні в кого не було... Бо є якась межа людських можливостей, через яку ти переходиш — і вже фізично немає тої радості; все настільки важко, що й не знаю, що може принести радість... А, пригадую, мені приносило радість, коли мої учні, яких я вчила стрільби з лука, присилали мені посилки. Але я дуже плакала. Вони мені писали листи — я відкриваю, ридаю... Але це така і радість, і сльози дуже сильні. Наче ти в космосі, і тобі на цю станцію присилають лист від рідних, яких ти не бачив багато років і не факт, що коли-небудь побачиш. Наче ти на космічній станції, і тобі щось приходить таке рідне.

Напевно, найбільша радість була отримувати якусь посилку. Фізичне щось. Може, те саме, що можна купити в магазині, але від рідних. Це такі єдині миті радості були, напевно. Одного разу мені мама вислала лист, в який поклала квіточки хризантеми. І я відкриваю лист, там написані слова, і ще лежать квіточки хризантеми, і вони ще свіжі. Я ридаю, читаю. Це був один з найприємніших моментів. Я потім вислала їх майстрині, і вона ці хризантеми залила епоксидною смолою. І я їх завжди з собою на війні возила, і це мене гріло.

Так, досі. І ще, наприклад, мій учень Назар передав такого гуся ЗСУшного — теж його з собою возила постійно. Коротше, все, що мені передавали, возила. Мені воно дуже подобалося.

Ще інколи трошки тримало на плаву, напевно, те, що дуже багато було роботи. Люди, наприклад. Я возила хворих у Запоріжжя, як санітар, на різні операції, геморої, всякі такі штуки. І якісно робила свою роботу. Чотенько все. Максимально. Я познайомилася з усіма можливими лікарями, установами, з усіма на телефоні, що ми веземо... Я організувала дуже гарну логістику. Було відчуття, що це важка робота, але робиться вона добре. І що я принаймні можу бути людиною, яка хоч на краплинку полегшить життя бійців, які ходять в окопи. Бо я в окопи не ходила. Але коли бійці приходили, то ми старалися організовувати максимально якісне лікування. Приїжджає на день МРТ, УЗД, все любе-рябе... Госпіталізація, реабілітація... Ми вже навіть домовилися з реабілітаційними центрами в Запоріжжі. І у кого коліна, проблеми — ми їх відправляли навіть на реабілітацію. Власними силами. Ми про здоров'я своїх бійців дбали якнайкраще. Там робили операції і на хребет, і на коліна, і на що завгодно. Ми там обжилися вже добряче.

Я розуміла, що моя робота має сенс і результат, і вона пов'язана з людьми, — і це додавало сенсу. Я знала, що встаю, бо в когось щось болить. І знаю, що зробити.

Я не можу пригадати. Перший раз... я теж не можу пригадати традицій, що в нас були. А вдруге ми були в такому низового рівня роду військ — легка піхота, — де теж у нас не було якихось традицій. Наша традиція була працювати, лупашити, копати, щось робити. І ми були втомлені роботою, і нам було не до традицій.

Традиції — це про щось таке трошки презентабельніше, публічне, щоб показати красиво. А ми були тими некрасивими, брудними, яким уже під кінець було дуже важко. Втратили людську подобу, мені здається.

А традиції в нас... Традиція нашого підрозділу вдруге — це волинська така впертість. Я б сказала, оце наша традиція, тому що ми вперті. Знаєте, на запорізькому напрямку ми стояли... ми пішли батальйоном на 300 людей, це піхота, три роти. На кінець цієї ротації, поранені, ми дійшли до числа 150. І тримали десь шість кілометрів передової лінії. Так, там немає боїв активних і все таке, але все одно — шість кілометрів, 150 людей. Ми розуміли, що там, як щось болить, то підлікували — і далі. Ми одне одного трималися, розуміли, що як нас звідти заберуть, то кинуть у ще гірше. Але ми чомусь трималися, обжилися, просто так трималися.

А потім, коли нас, отих 150 людей, смикнули на покровський напрям... Напевно, думали, що ми сильно моцні, якщо тримаємо таку лінію оборони. І дали нам наказ. Наші хлопці сказали, що ми так не будемо робити, тому що ми загинемо, ми знаємо, як робити. Тому що на нашому запорізькому напрямку проходили обкатку інші підрозділи, щоб учитися, як можна вижити. Бо, якщо не помиляюся, в нас за півтора року, може, двадцять 200-х, двадцять було вбитих. І ми вижили на першій лінії, в окопах. Це дуже важко, а ми змогли це зробити.

І ми прийшли такі: переймайте в нас досвід. А нам: ви ніхто, йдіть виконуйте наказ. Наші кажуть: ні, треба спочатку розвідка, по одній людині заходити, а не сунутися вночі всім батальоном. І наші сказали, що ми не підемо, що нам не подобається командир, мовляв, переведіть нас у соту бригаду Волинську. Він сказав: а я всіх у тюрму посаджу. Ну саджай, ми хоть перепочинемо. Це смішна історія, але прийшли з ДБР, почали розборки, і посадили, і наші сіли в тюрму. І командира теж зняли, бо виявилось, що він теж неправий. Але наші так завзято стояли на своїй позиції! Але це вже від утоми, типу, тюрма, в принципі, — не так вже й погано. І зрештою в нас частина підрозділу сіла в тюрму. А ті, хто...

Півтора року, ну, вже десь закінчується. А ті, хто мав можливість, звільнилися. Бо нам так з претензією: йдіть виконувати наказ. Ми кажемо: ми всі майже непридатні. А нам такі: ми не віримо, ви ж тримали лінію оборони. Як почали проходити ВЛК, то вийшло, що в нас придатних тільки 50 людей з тих 150. Ми просто трималися на силі волі.

Так, із тих п'ятдесяти двадцять п'ять у тюрму, двадцять п'ять у СЗЧ, а решта звільнилися по інвалідності. От і кінець історії.

Ні, все. Тому я теж звільнилася, бо вже... Тобто я трималася. Я вже давно не могла, але всі тримаються — і я трималася. Але коли вже всі все почали рубати, то я теж пішла звідти. Отак.

В мене було на збір 15 хвилин уранці. Я за 15 хвилин встигала встати, ліжко застелити, почистити зуби, вмитися, вдягнутися, зібратися і вийти. І я цим пишалася. Я вже, здається, це робила на автоматі. Ну, зуби чистила і кремом мастилася. За 15 хвилин. Я пишалася цим вмінням.

Це як ритуал якийсь. Тобто я вже ритуалізувала себе: все дуже швидко, все лежить на своїх місцях, і я так — чік-чік-чік-чік, — навіть не думала вже, що мені робити.

Я старалася, наприклад, у Запоріжжі, коли мала вільний час, сходити на масаж. В мене була там масажистка, я ходила до неї на масаж, і вона мене рятувала. Вона просто космічна, дуже класна.

Так, абсолютно. Я прямо планувала, я не соромилася сказати: «Так, мені треба говорити, хто буде зі мною говорити цього тижня? Добровольці? Все, зідзвонимося». І ми говорили. Я, може, й злилася на декого, бо в мене був ще один друг, який не служив. Боже, які в мене пристрасті до нього були!

Але він мій друг. Просто він сказав, що не піде на службу, бо він мамина квіточка. Страшне. Мені здається, я пережила з ним усі стадії до прийняття. Але, знаєш, я з ним говорила, і він лишився моїм другом. Хоч я на нього і злилася, що завгодно було.

Та мене зараз усе смішить. Будь-що може смішити. Здається, це тепер один зі способів сприйняття цього світу і життя, бо мені здається, колись я була занадто серйозною. Я засерйозно ставилася до себе, до світу, до обов'язків. Я була дуже відповідальна, думала, що я така важлива, і всі важливі, і все має бути правильно. Така трохи напряжна. А потім, за час служби, якось почала сприймати цей світ простіше. І себе простіше. І людей. І без вимог особливих. І просто з гумором. Будь-що з гумором можна сприймати. Дуже люблю сміятися, особливо з хлопцями. Якщо послухати нас, то ми, наприклад, їздили у відрядження з ветеранами... Ми не були знайомі взагалі. Просто збираються чотири людини, їдуть у відрядження, і наші розмови: «Що з тобою сталося?» — «Я тікав від ТЦК, передавило дверима, ноги відбили». — І ми такі: «О, як серйозно!». Або ще хлопець на колісному кріслі розказував... Ми кажемо: чуєш, то ти міг би свою спільноту організувати, проєкт «Інваліди війни з ТЦК». Ми цю тему розкручуємо просто до космічних масштабів сміянки. Ми сміємося з усього.

Я думаю, що мені дуже пощастило в тому плані, що більшість моїх побратимів залишилися живими. Тобто це дуже залежить. Мені здається, що найтяжче, що може забрати відчуття радості, — це коли гинуть близькі люди. І мені видається, в тому моменті є місце, де немає радості; коли ти втрачаєш людей, то радості немає, я навіть не знаю, що може приносити радість тоді... Мені пощастило. Мені пощастило в тому, що нам усім пощастило, що ті люди, які загинули на початку... хай як це ціннічно, але ми ще не встигли познайомитися, стати близькими друзями. Тобто вони гинули, але ми тільки знали, як одне одного назвати, в нас ще не було близькості. А далі ми всі стали дуже близькі, і нам вдалося вижити. Це фантастична історія, коли легка піхота, 30 людей взвод, від першого моменту збору в Луцьку під військоматом за два з половиною роки війни якимось чином ми повиживали, пройшовши 17 місяців передової. Це дивовижно, і це дає мені можливість відчувати радість. Це дуже важливий момент. Я не знаю, як це. Я можу відчувати радість легально, бо мені здається, коли навколо гинуть люди, коли навколо таке нещастя і це все відбувається, то може бути соромно почуватися щасливим. Але я не знаю. Я, наприклад, відчуваю.

Мені ще здається, що далі буде гірше. Я впевнена, що далі буде гірше. А потім ще гірше. Що далі, то гірше. Тому найкращий момент — це зараз. Зараз краще, ніж завтра. А потім буде ще гірше. Тому що війна буде посилюватися, тих шахедів буде по тисячі. Потім, не доведи Господи, ще буде війна з НАТО, Європа буде у війні. Тобто далі буде тільки гірше. Тому якщо колись і пробувати хоч трошки радіти, то зараз найкращий момент. Бо раніше я думала, що колись буде краще. Зараз є знання: буде тільки гірше.

А ще є такий момент, наприклад. Мені хочеться попри все. Росіяни хочуть зламати наш дух. Вони хочуть знищити нас. Мені хочеться всупереч усьому жити тут. Жити і виходити щось робити, пити каву, жартувати. Жити хочеться всупереч тому, що вони хочуть нас знищити. Зрештою, якщо ми виживемо і збережемо державу, хоча б якоюсь мірою, — це буде наша перемога. Кожен з нас, мені видається, в Україні, навіть цивільний, за винятком тих ухилянтів, які сидять по хатах, і не виходять, і не платять податків, не купують кави в кав'ярні, не їздять на таксі, не беруть участі в економічному житті... Бо всі, хто бере участь активну в житті, є представниками цього життя. Поки ми живі, поки в нас працює економіка, ми щось робимо, ми перемагаємо. Як тільки ми всі зламаємося, морально перестанемо жити, то все, росіяни виграли, вони нас зламали. Тому мені хочеться всупереч. А ще дуже хочу закінчити навчання. У мене дуже великий страх, що я можу не встигнути здобути освіту своєї мрії, а для мене це так важливо. Треба жити. Виходити, пити каву, їсти, підтримувати бізнес, щось робити. Заробляти гроші, витрачати гроші.

Я думаю, що радість — це навіть більше, ніж сила. Це як прояв вічності. Сила — це щось нижче, ніж радість. Коли в тебе є радість, навіть у такі важкі часи, значить, ти торкаєшся вічності. Радість теж може бути різною. Я про таку якусь радість у важкі часи, яку ти можеш відчути, обіймаючи людину, яку ти любиш. Свою дитину, наприклад. Побачивши щось таке, кота, наприклад. Роблячи якусь свою роботу маленьку. Навіть не знаю... Але навіть у такі часи, коли вдається знайти радість, — це набагато сильніше, бо це важче. І коли не можна знайти радість — це нормально. Тому що бувають події, які її забирають. Наприклад, загибель рідних.

Так, складне питання. Не знаю навіть. Я не вигравала ніяких призів. Таких, що неочікувані. Найчастіше я докладала зусиль і сподівалася, і це мені приносило радість. А щоб так просто щось звалилося на голову, і я така: вау!..

Якщо чесно, мене дуже потішило, коли ми потопили крейсер «Москва». Або операція «Павутина». Тобто мені зараз приносить радість, коли наші Сили оборони роблять щось круте і завдають удару ворогу, я відчуваю справжню радість. А для всього, що я отримала, я докладала зусилля. Справді працювала для того. А от таку неочікувану радість, коли встаєш уранці, відкриваєш, а там горить на росії, і я така: о-о-о, клас! І так приємно дивитися... І це така теж радість, на яку ми маємо право. Я вже в очікувані, що буде наступне. Дуже хочеться, щоб кримський міст завалили. Треба ж мати якусь навіть у цьому радість. Я думаю, ми не маємо себе осуджувати за те, що ми радіємо, коли у ворога горить. Це така хороша радість.

Оце теж складне питання. Зараз спробую згадати. Напевно, я їхала в закордонне відрядження на конференцію, Ukraine Recovery Conference. У Рим. Я скептично ставлюся до таких заходів. Треба воювати, робити щось, а оце говорити — воно мені не дуже імпонує. Я не очікувала нічого хорошого від того заходу. Але коли туди приїхала, відчула таку радість, побачила, що Європа пожвавилася, що вони такі заряджені, всі цікавляться Україною, думають про безпеку... І виникло відчуття такої радості, типу, надія є.

Тому що це їхня мова любові. Я ніколи не розуміла, який сенс говорити, якщо можна взяти й робити. Але європейці то люблять. Відчувалася — коли хтось говорить промову, наприклад, коли вони там аплодують, — енергетика оця, що вони щасливі від того, і коли вони говорять, вони теж щасливі. Вони говорять — це вже в них дія, це їхня мова любові. І якщо ми хочемо з ними мати стосунки, то маємо говорити і цією їхньою мовою: наша мова — це дія, їхня — це розмови; але це треба робити. Тобто воно працює. Я вперше, можливо, у житті зрозуміла силу цих розмов. Я не сильна в тому, це не наша тема, але воно працює в інших.

Багато є таких людей. Напевно, це всі мої близькі, які підтримували мене протягом війни. Чомусь вони для мене стали людьми поза часом, поза всім, і коли я з ними зараз, в мене завжди вмикається якась... Ну, типу, плюс. Тому що вони допомогли мені пережити війну. Це мої подруги, мої друзі, мої рідні, мій хлопець, моя сестра. Дуже люблю свою сестру Катрусю, обожнюю. Вона мене підтримувала чи не найбільше. І я з нею відчуваю дуже велику радість завжди. З усіх мені чомусь вона згадалася. Вона нещодавно вийшла заміж, і я була причетна до цього заходу. Я дуже щаслива, що змогла трошки допомогти їй в організації, бо вона мене дуже підтримувала під час війни. А тут я повернулася, я їй помогла організувати це весілля — а це була її мрія. І я пригадую той день, і мені здається, я була щасливіша за неї.

Так само подруги мої...

Не знаю. Таке враження, що в мене немає «однієї людини». Я думаю, що їх багато. Але, напевно, хлопець. Він інколи робить щось таке, від чого я щасливіша. Інколи робить таке, через що я нещаслива. Не без цього. Але інколи робить щасливішою. Ну, сказав, що, може, ми купимо мені туфлі гарні, — я вже щаслива. Я їх ще не бачила, але це мене робить щасливою насправді. Мама робить щасливішою. Те, що вона зараз доглядає двох котів. Скидає мені щодня фотографії, розказує про життя котів. І, типу, робить мене щасливішою. Сестра також. Я в неї живу, поки не знімаю квартири. Вона каже: живи в мене скільки хочеш, мої речі тягає. Тобто робить мене щасливішою.

Я не знаю, скільки їй років точно. Старша за мене. Років шість-сім, мабуть, різниця. Мої подруги, мої друзі... Ми всі якось одне одного, мені здається, робимо щасливішими. Я думаю, що теж роблю їх щасливішими.

Це коли ти лишаєшся живий і твій любий друг також лишається живий. А ворог — уражений.

Я викликала Uber, їхала з жінкою. Мені було дуже приємно з нею їхати. Вона якась така хороша. Вчасно приїхала, вчасно завезла. Я була щаслива, що встигла сьогодні на зустріч. Ну, майже встигла.

Я часто сміюся, я часто плачу, часто сміюся. З чого я сміялась? Боже, я не можу пригадати, що я сміялась. Я їхала з цієї поїздки і загубила закордонний паспорт. Ну, як? Ну, не те що аж загубила. Він випав у процесі в бус, і потім мені пишуть, чи це не мій. І я починаю сміятися, тому що консультую одну клієнтку, як психолог, і вона загубила свій закордонний паспорт, і почалась купа проблем. А я думала: ну, як можна закордонний паспорт загубити?! А тут і я гублю теж, тепер я розумію, як це. І це дуже смішно. Я, типу, кажу: та мені він зараз не сильно треба, вишліть Новою поштою. Це було дуже смішно. Історія така.

Багато запахів радість має. Запах волосся мого хлопця. Я люблю його нюхати. Запах кота мого. Я його теж люблю нюхати. Запах кота сестри теж. Ти коли так носом нюхаєш. Це дуже специфічне, але я обожнюю свого котика. Він пахне якоюсь травою трохи, бо ходить у травах, такий дикий. Просто відчувається, дичина він така маленька. Запах квітів — це завжди радість. Запах смачної їжі. Запах якоїсь прохолоди української. В Україні таке повітря, трошки прохолодніше, ніж у Європі. І чистіше. І запах цього чистого повітря... Запах лісу. Запах грибів. Я вже до важкого доходжу. Я можу понюхати гриб, і він мене зробить щасливою. Я дуже люблю збирати гриби. Оце кайф. Гриби.

Чесно? Я просто тримаюся без спогадів. Спогади не є тим, що мене тримає, спогади — це завжди минуле. А я тримаюся заради майбутнього. Радше думки про майбутнє мене тримають.

Легкість.

Коли я відчуваю, що мене люблять, я можу бути собою і нічого не робити. Коли до мене нема ніяких вимог. Тоді мені хочеться щось робити.

У моїй радості багато рожевого кольору, блакитного, жовтого, білого. Десь такі кольори. Це можуть бути такі квіти. І коти, і пташки, і я, і побратими. Але все в одних таких кольорах. Кольори радості. Багато білого кольору. Якось таке світле.

Уявляється такий туман. Але коли я це уявляю, це нагадує якесь райське потойбічне життя з журналів «Пробудись», де зображують рай, коли всі такі щасливі: тварини, діти, люди... Радість — це якийсь рай, де ми бачимося. Я чомусь, коли уявляю радість, реально маю відчуття, що це потойбіччя. Тому що там я обов'язково бачуся з побратимами, які загинули. І ми жартуємо. І я кажу: «Чувак, ти жив круте життя, але ти похований на Троєщині. Як тобі там? Пойняв? Оце тобі за те, що ти з мене кепкував тоді. Маєш тепер — на Троєщині похований. Будеш знати, як говорити». Це перше, що я йому сказала б, якби побачила. І чомусь тоді відчувається така повна радість, наче чомусь туди включені ті, кого немає, з ким хочеться пожартувати, побачитись, сказати, як воно було. Тому що дуже багато людей загинуло. Але в пам'яті я вже не можу сприймати, що їх немає. Вони наче десь є. Тобто це друзі, це не мої дуже рідні, близькі, а друзі, і вони на якомусь трошки віддаленому рівні, і це дозволяє мені про них думати зараз. Так, наче вони є, просто ми зараз не можемо побачитись, але в тій моїй радості вони є. Це якась радість, напевно, іншого виміру, де ми з ними бачимося, жартуємо... Боже, скільки жартів я зберу за все життя. Я підготуюся до цього моменту. Приїду з талмудом жартів. Про кожного з них, як можна їх попідколювати. Ось такі думки мене про померлих — як би їх підколоти.

Це дуже важливе питання. В мене проблеми трохи з пам'яттю. Дуже фрагментовано можу розповідати поки що про себе. Але саме в Австралії я підчепила радість. Тому що до того я була серйозна. А в Австралії радість — це вайб. От чим відрізняється Австралія від нас; от ми тримаємося, боремося... або гроші... А в Австралії — chill, радість. І така атмосфера — все пронизано нею. Кожна людина в Австралії випромінює радість. Приходиш, а там радість, і в якийсь момент ти вже цим наповнився, і воно вже не вилазить. В Австралії я пізнала ту радість. І коли повернулася, вона мені залишилася. Але тоді ще можна було легально відчувати радість, бо не було повномасштабного вторгнення. Зараз мені видається, вже складніше відчути іншу країну, насолодитися нею, бо вже є думки: ви тут насолоджуєтеся, а ми тут боремось. Зараз інше. А тоді вдалося так насолодитися... Там дуже багато різнокольорових квітів. Там літають папуги. Я люблю папуг і мрію, що я заведу колись папугу. Дуже люблю, але все ще не можу. Тримаю думки про майбутнє: папугу завести, може, багато їх. Це класно. А там ті папуги просто як у нас голуби. Ходиш, а вони гребуться під деревами, літають, кричать, як ворони. Там замість ворон пташки кольорові. Там замість горобців щось таке схоже на ківі з довгим дзьобом ходить, сміття якесь збирає. Воно все фантастичне. Дерева кольорові, пташки кольорові. Люди радісні. Дерева такі величезні, якісь фантастичні. Океан, вітер. Там усе таке трошки фантастичне, якщо чесно.

І це як потрапити в Країну див, я пам'ятаю, яка була вражена. Дуже надихнула мене та поїздка, якщо чесно. Це теж якийсь маленький рай, у який я потрапила. Я дуже щаслива. Дуже дякую Богу за те, що потрапляю в якісь хороші місця. Я не знаю, як це працює, та мені вдалося туди потрапити, і це було дуже великим натхненням. Я досі, мені здається, зберігаю ту радість австралійську.