Ярослав Ярошенко «Панда»

Доброго дня, Глібе, радий тебе бачити в Києві. Мене звати Ярошенко Ярослав Геннадійович. На даний момент – старший лейтенант, заступник командира роти з психологічної підтримки персоналу.

Про мій військовий досвід. Перший військовий досвід – це 2015-2016 рік. Я виконав обіцянку, яку дав мамі, закінчив універ. І як тільки закінчив універ, здав свої справи і пішов у військомат. Хотів потрапити до свого вчителя-викладача Олега Репана. Але щось пішло не так. Мені сказали: «Ти молодий!». А Порох прийняв такий указ, коротше... Потрапив я в Нацгвардію. Потім певними махінаціями, яких ми не будемо розголошувати… коротше кажучи, свою мету я виконав – потрапив у зону проведення Антитерористичної операції. У порівнянні з повномасштабним це доволі спокійний досвід. Але перший такий досвід там стався.

Потім дембельнувся, повернувся до мирного життя. Займався різними проєктами. Вступив в аспірантуру. Потім археологія – невід'ємна частина мого життя. Робота у міськраді, власний бізнес. Ну і потрошку-потрошку заробляв.

Я був зарахований в ОР-1. Оперативний резерв першої черги. На моє питання, що це ви мені за клеймо вліпили, мені відповіли: це типу оперативний резерв першої черги. На випадок, коли буде війна-війна, ваша задача – якомога швидше прибути і стати першим, бо вас уже вчити не треба. Якщо що, ви будете першими. Я кажу: «Першими, хто помре?». Кажуть: «Не треба так думати, все окей, типу». Я ніколи не відлинював від зборів. Їздив на збори. Це як розвага: і постріляти, і побігати.

І повномасштабне вторгнення я зустрів у Києві. Почув, що хтось бігає, як скажене слоненятко, в панельці зверху. Побачив, що... Відкрив Телеграм. Шум машин, якась незрозуміла метушня о 4-5-й ранку. Зрозумів: ого, почалось. Хоча я не вірив, що це станеться. Я не думав, що вони такі довбойоби, чесно кажучи. Але сталося не як гадалося. Я все закинув у машину, приїхав у Дніпро, потрапив… Пішов, закрив удома всі свої справи, як міг. І вже десь о 3-й годині був у військкоматі.

Потрапив у 92-гу окрему штурмову бригаду. Це дуже довго можна розказувати, що це було. Якщо коротко...

Не було вибору.

Так, так. По факту, коли я прийшов… А я був постійно на зв'язку, мені кілька разів телефонували протягом тижня, казали: «Ви новини дивитесь?». Мені телефонувала 93-я бригада, я був до неї приписаний. Я кажу: так, дивлюсь. – «Якщо що, ви будете?» – «Якщо що, буду. Я приїду. Можете вірити, не вірити, але я з’явлюсь». – «Добре, плюс-плюс».

І перший раз вони глянули припис, що в мене на 93 стоїть. Кажуть, так ви у Нацгвардії були, може, ви в Нацгвардію? Я кажу: знаєте, я вже те лайно пробував, давайте нове лайно скуштуємо. Ну якось 93 мені на зборах сподобалася.

93-я бригада, 93\. І сподобалися їхні збори, ставлення, організація. Мені сподобалося. І я вже вважав, що нормальний варіант, у принципі. І добре, і ми збираємося, і багато хто з 9-3, там усі кучкуємося. Тут заходить чувак і каже: «93 забита. Ви їдете на 92-у, на Харків. Там біда». Я кажу: ну, 92, 93… Думаю, що це пофіг. Коротше, гуглю, що ж таке 92\. Ого, типу бригада імені кошового отамана Сірка. Найс! Коротше, їдемо автобусом на Харків, влітаємо в Харків, стоять «Гради», я не впізнаю міста. Приїжджаємо туди, в Башкировку, – там бардак. Це окрема історія, що там відбувалося. Може, колись розкажу.

Ну, і ми дуже швидко стали до оборони цієї… Спочатку танкове училище, потім оборона окружної. Потім у них сталася херня. Вони сказали: ви взагалі-то у СЗЧ, що ви тут робите? Повертайтеся назад на резервний підрозділ, вас там заберуть. Я кажу: ви придурки, ми тут із вами фігачимося, ми тут собі броніки, гранатомети, ми тут уже накришили нормально, що за дичина? Він каже: ну, такий статус.

І ми повернулися назад на резервну базу. І звідти я вже потрапив до свого 22-го окремого мотопіхотного батальйону. Якщо дуже коротко, чим займалися...

Так, у підпорядкуванні 92-ї бригади. Ну, коротше, коли ми молодці, ми 22-й окремий, коли ми обісралися – ми 92-а бригада. Хоча, по факту, ми є єдиним організмом, але ми трошки автономні.

В 22-му баті це була знов-таки окружна. Просувалися далі, перші штурми. Момотове, Кутузовка, ППОшка стара закинута. І закріпилися там уже по верхній лінії. Чекали наступу і потім контрнаступу.

Чим займався? Ну, спочатку я був саме піхота-піхота. Ми заходили і зачищали, штурми, всі ці моменти. А потім, коли зазнали певних втрат і наша боївка трошечки розпалася, і у нас була резервна база на ППОшці. То люди прибували, і ми там самоорганізувалися. Ну і я загризся зі старшиною, бо він прийшов тут щось розписувати, а в нас усе вже було розписано. Коротше, я з ним поцапався, розписав нормальні наряди. Він це підмітив.

У нас був ще один вихід, а після того він каже: так, ти такий розумний, сідай чергуй на рації, все, розписуй людей, розставляй людей. Ну, я звичайний солдат був. І він мене тоді врятував, тому що другий вихід на цю кляту Борщову – там було пекло, повне пекло. Це вперше таке, що у нас розбиралося все, що можна. Перший раз – ще більш-менш, а другий раз підрозділ просто, ну, зазнав утрат нормальних. І в цей момент я чергував, а оскільки наймолодший був, відповідно, в мене була вовча зміна, тобто з третьої і до перемоги.

Я був там, приймав вхідні, туди-сюди, організація, ну, такі моменти. І мене це харило, мені не дуже це подобалося – чергувати. І я вже думав: треба ж там із пацанами, все ж там якось веселіше, коли ти можеш нормально відпочити, а не постійно бігаєш, смикаєшся.

І тут випадково приходить чувак, дістає Mavic 3, ставить його на стіл. Я такий: це Mavic 3? Блін! Я ж мріяв про Mavic 3! А в археології юзав дрони, там для фотопланів. Кажу, це ж Mavic 3, а покажи фотки, ого! Оце кайф! До війни я відкладав гроші на Mavic 3, а купив камеру.

А він такий: слухай, ти що, шариш? Я кажу… Ну, це червень, ні, це травень… Кажу, так, я там літав. – «Що, може, спробуєш?» – «Ні, в мене зміна тут, я не можу спробувати». А, ну, щас. Він пішов, домовився. Мені переставили зміну. Я потім ще після цього першого польоту дві доби поспіль чергував. Ну, то нехай, бо людей не було.

І перший політ, і він розказує, як літати. І ставить дрон на землю. Я кажу: що ти робиш? – «А що? Зараз будемо злітати.» Я беру його і запускаю з рук. Ну, мені шкода пташки моєї було. Ставити на пилюку і все таке. Він такий: ніфіга собі! Тобто мене не треба було вчити, і ми вже стали аеророзвідниками з побратимами. Доволі цікавий період був.

І харківський контрнаступ. Злітаєш на 500 метрів під аеротехніку. Навчилися коригувати все на світі. Скиди теж. І так спокійно-спокійно літав, поки 2023-й рік. Було дуже важко і холодно, і зміна позицій. І ми максимально викладалися, на повну. У піхоті було трошки простіше, бо ти відповідальний за себе і за дії. А тут, коли ти реально розумієш, кого ти прикриваєш, і ти цих людей знаєш, то відчувалася набагато більша відповідальність. Зараз, звісно інша реальність у пілотів.

Ну, це подобалося. Ти літаєш, усе розглядаєш, красиво там, стараєшся як можеш. Підорів, звісно, вбиваєш, кошмариш. Тоді вони падали від одного ВОГа, і другий ВОГ уже чисто контрольний, пороздивлятися. А зараз вони 10 ВОГів – і в кевларі ходять. Не дуже падають. Ну то нехай.

А потім мій побратим пішов на навчання на офіцера. А я ж такий подумав, ну, побачивши приклад інших: я теж хочу ходити на польоти з ПМом. Нащо мені те весло, який там контакт? Коротше, а чому ні? Я теж гідний, без офіцерського звання. А він пішов на замполіта, а там лавочка та прикрилася. Я ж кажу: чим я гірший? Пішов до ротного. А він каже: будь ласка, на взводника підеш? Я кажу: піду. Вони кажуть: вважаємо гідним, шуруй. Потрапив в Одесу, на офіцерські курси.

Ну, це було перше навчання моє. Я був, з одного боку, дуже незадоволений, тому що за радянськими підручниками. Ми перебивали викладачів і розповідали, що це все хуйня. Я сам так ніколи не піду. Я людей так, як ви скажете, не поведу. Я такого наказу не віддам, це самогубство.

Показував фото, відео, як у нас це все реально відбувалося на бойових діях. І казав, що це все херня. Вони кажуть: розуміємо, але екзамен ви будете за цією хернею писати. Якісь викладачі дуже старалися, реально нас слухали, розказували про свій досвід, поранення і все… А якісь – тупо совкові старі маразматики. Ну, коротше. Із плюсів – там було море, це була Одеса, і ми жили на хаті після наших тих умов. Ну, якось було веселіше.

Повернувся, і така складна стала ситуація. Я тільки повертаюся, приїжджаю ввечері, а мені кажуть: ну все, вранці виїжджай на чергування, тому що ми задовбалися на КСП.

Я виїжджаю на чергування, і справді люди довго чергували, бо мало людей було. Проблеми з офіцерським складом. Я одразу всією цією двіжухою керую, я це знаю… Ну, я там літав, тепер я там керую.

Все, керую, керую. Два тижні не вилажу з того бліндажа і думаю: я ж хотів пілотом бути. Коротше, все так складається, що пілоти наче є, командувати кому є, а командира взводу перед контрнаступом немає. І нас кидають на Бахмут.

Так, літнім.

Був Запорізький, а ми ж думали, що і в нас теж буде. Нас кидають на Бахмут, я виконую завдання командира взводу, і чергую, і робимо всю цю роботу. Іванівське. Бувало таке, що чергував, а поранених було стільки, що я перекваліфікувався на медика, надавав допомогу. Ну, там було пекло. І от у цей момент побратим звільняється з армії за сімейними обставинами, а я стаю замполітом. Ну, замполіти у нас – універсальні солдати, тож мені не страшно, напевно, нічого, крім якоїсь суперштабної роботи.

Проблема була в тому, що мене поставили перед фактом. Тобто потрібна була людина, яка шарить комп'ютер, папірці… і це робив Вова, налагодив. Навіть бувши пілотами, ми робили папірці, ми поверталися зі зміни і з Вовою робили папірці на КСП, по УБД, по довідках, якісь нагородження подавали, якісь пояснення писали постійно. Ну, не відпочинок, а папірня. Тому я більше відпочивав на позиції, літаючи. І, залишаючись на другу зміну, я знав, що півтора дня мене ніхто не хапне. Я просто спав.

А паперової армії ніхто не скасовував. Мене поставили перед фактом. Я розумів, що, ну, гаразд. Кожен знає, що щось може, я від жодних задач не відмовляюся. Замполіти – універсальні солдати, які можуть і взводника, і ротного замінити. Я був у певний час ТВО командира роти, коли вони змінювалися. І, чесно, я не зрозумів, коли мене підколов начштаба. Ну, що, каже, на вищу посаду? А я думаю: яка вища посада? Що, замполіт вища? Взагалі нічого не розумів. Кажуть, на тарифний розряд, зарплату. Що він меле? А потім я вже ознайомився, що таке штатний посадовий розпис. Зрозумів, що взводника 12, того-то – 18, 19\. Це були такі категорії, які мене взагалі не хвилювали. Головне – щось робити, типу.

І я став займатися цими питаннями теж: організація, управління, чергування на всьому цьому етапі. І так воно триває досі. Тобто були зміни, всі ці реформи. Нас відправили у штаб на два місяці. Якби не вийшов «S.T.A.L.K.E.R. 2», я спетляв би все-таки в інший підрозділ, бо штаб — це не моє. Мені подобається з людьми. І я їх знаю. І знаю, що з людьми цікавіше. Хоча і складніше набагато, ніж з папірцями, об'єктивно.

Зараз теж на цій посаді. Ну, фактично, у нас замполіти залучаються і до бойової роботи. І якщо є якась така задача інтересна, то задача інтересна виконується. Чи кудись прийти розвідати, подивитися рекогностування, чи поїхати покопати другу лінію, яка ніяка вже не друга… Ну, просто треба було копати. А, сказали, археолог! Іди копай. Ну, окей. Весело, природа, свіже повітря. Але щоб піти на тиждень на умовно другу лінію, мені в екстреному режимі довелося закривати всі свої хвости по папірцях. Тобто я три дні працював, щоб піти. Бо я сказав, що я плюс. Але щоб я плюс красиво, а не по-дебільному, мені треба було закрити всі паперові хвости. Я тупо закриваю хвости того дня і вже ввечері вирушаю на позицію з чистою совістю, що мене папірці не дістануть.

Ні, звісно. Я затягував...

Затягував пацанів нормально.

Ну, і зараз мої функціональні обов'язки – це психологічна підтримка персоналу, наскільки можливо, спілкування. Я заступаю на чергування. У сучасному війську при всіх тих змінах ти виконуєш купу завдань. Тобто ти можеш робити дуже-дуже багато речей, аби це приносило результат і підрозділ нормально виконував свою роботу на позиціях.

Ну, мені зараз приносить задоволення те, що я тебе зустрів тут. Я зараз у Києві давав інтерв'ю «Армії FM», розказував, що в нас крутий підрозділ, – у нас реально крутий підрозділ! – щоб люди до нас ішли. Вони дадуть матеріал, ми це виставимо на сторінку, і я хочу, щоб нормальні чуваки до нас приходили. Я з «Арсенальної» пішки сюди дійшов. Я обожнюю Київ, оце мені приносить радість. Тебе зустрів, уперше в житті побачив оцей велотрек – теж радість. Архітектура Києва, історичні місця… Я в Києві реально підзаряджаюся, це мені приносить радість.

Хто мене підтримує? Мені пощастило з жінкою. Вона мене адекватно сприймає, її, звісно, плавить більше, ніж мене. Таке враження, що вона страждає більше, ніж я. Бо каже: я тебе чекала то з АТО, то з розкопок, тепер я тебе чекаю з війни, я тебе завжди чекаю! Їй важче, ніж мені, напевно, це переживати. Жінка, мама… Мама більше хвилюється, дуже хвилюється постійно. І завжди здається, що я її десь обманюю, що все гірше.

Я кажу хлопцям, що ми нікому не потрібні, крім нас самих. Намагаюся привчати свій особовий склад до підтримки один одного. Я кажу: ви, звісно, можете там підйобувати, що ти жирне животне, другий – алкаш пересушений, кривий та косий, і взагалі команда гандонів, але ми щиро любимо один одного. Я кажу: давайте підтримувати один одного, тому що нікому, крім нас, ми не потрібні. Ну, може, я тут грубо кажу, але по факту. І головне - справами.

Не те, щоб ти їм сказав: пацани, пипець, води не буде, тримайтеся. Ти просто напряг сраку, обзвонив всіх суміжників... Ну, елементарна річ, наобіцяв, коротше, скинув на картку гроші на батарейку, на павербанк, наприклад, умовно, але добився усіма наявними способами, щоб пацанам долетіла та клята вода. І коли вони бачать, що командир реально щось робить для них, вони це цінують, і ми підтримуємо один одного. Що приносить ще радість там? Напевно, це якась профдеформація, починаєш радіти якимось дрібницям.

Ну, на початку, пам'ятаю, навіть в інстаграм виставив, що я перший раз нормально почистив зуби, тому що в мене проїбалися всі речі, я скинув весь свій дорогущий комплект мультикам, рюкзак, купу всякої фігні, перевдівся в галімий піксель, на якому не застібалися ґудзики. І коли піднімався сходами в Башкировці по речі, я розумів, що, напевно, їду помирати, навіщо мені ці речі. А тут стоять дві «Мухи», певно, візьму я дві «Мухи», і ще там, бачу, патрони валяються, візьму ще патронів, той рюкзак з патронами якийсь. Я схоплю його, пофіг, а не доберусь до своїх речей, тому що ми їдемо, напевно, помирати. Мені це буде важливіше. Я не забрав тих речей. А там була зубна щітка, за що я найбільше парився. І перший раз я почистив зуби через шість днів. Шість днів, я пам’ятаю той момент. І я такий: оце кайф-морожено, я зуби почистив. А в мене комфортніші умови, ніж у піхоти, яка на передку. Намагаєшся маленький там шукати якийсь комфорт... Я вже каву не можу вживати. Напевно, коли це закінчиться, я каву не буду пити 10 років. Пробував чай – чай теж задовбав.

Та ну, не завжди цикорій є. Ну, намагаюся радіти якимось дрібничкам, завжди вишукувати якісь позитивні моменти. Бувало таке, що ми виконували завдання по рекогностуванню, тобто ходили ближче до позиції, шукали логістичні маршрути. І я обожнюю таку роботу, і командір мій, з яким ми разом навчалися… У нас трошки різні шляхи були, але зараз мені сказав: ну, підеш до Андрюхи в роту? Я кажу: о, так, окей. Ну, нормально. Він знає, що я люблю такі двіжухи, кудись полазити. От хлібом не годуй – відправ кудись полазити, щось розвідати. Кожен раз, коли йду, мені здається, що я в поході, там щось новеньке, і я виконую завдання. Пробити маршрут там із саперами і з усім, паралельно і подвал шукаю якийсь там, і як тут пройти фотографую, знімаю. Щоб розуміти, що там, як там, бо все так змінюється і, на жаль, не на нашу користь. І те, що друга лінія стає першою, а ти повинен знати про цей район усе. Ну, от люблю лазити. Інколи це хуйово закінчується, дуже хуйово. Ну, зараз, слава Богу, я цілий і живий. Ну пиздяк за те, що я шарився, отримував регулярно. Ну, я не можу, мені хочеться: а що там, а як там… Ну, і плюс священна штука – знаходити різні речі. Хтось закинув, хтось покинув, особливо коли були проблеми з провізією. А що робити? А там знаю, що покинуті позиції…

Ну, так, літають FPV, я хочу пити, і пацани хочуть пити. Ну, беру, здоров, кажу, пройдімо туди. Проходимо – справді, покинута позиція якихось туристів, мені так здалося. Чотири паки води, два паки тушняка. Добрий вечір, іди сюди, будь ласка. Як ми йшли назад, коротше, нас спалили, і FPV-шка почала заходити, ми розбіглися, і мені здалося, що втрата керування у неї. І ми швидко, поки та перезаряджається, перебігаємо до іншого, не забуваємо ж про свої харчі, і потім обстріл. Ми чекали обстрілу, але дотягнули ті харчі. Люблю шаритися десь там.

Це оте, що приносить задоволення. Або просто по всіх локаціях цікаві місця вишукуєш. От командиру кажу, як є: хочу поїхати подивитися полігон. Він каже: ти точно хочеш поїхати на полігон чи ти хочеш проїбатися? Я кажу: ну, дивись, мені той полігон не подобається, тому що те й те. Плюс заборона на стрільби була. І, кажу, що я поїду далі, що буду шукати. Паралельно відкриваю вікімапію, відкриваю там всякі пам’ятки. І мене уже теж так подкололи, що за дивним збігом обставин, де Панда знаходив полігони, там поряд ще щось цікаве. Справді я їздив, дивився по Донеччині особливо цікаві місця. У нас там полігон був неподалік села, де народився Олекса Тихий.

Совпадєніе? Ну, я їхав дивитися хату Олекси Тихого. Просто поставив так: от чувак з Донеччини, за українську мову боровся. Проспект названий на його честь. Я хочу побачити цю хату, можу щось для свого проєкту з історії зняти. Їду – опа, чіназес, ану-ану! О, і гранатку можна кинути. І, в принципі, тут не будуть летіти по всій Констасі наші криві кулі, безпечно, приймається. Друга там пам'ятка природи місцевого значення, я її не можу розголошувати. О, класний краєвид. Можна там і пофоткатися. О, а тут є полігон, блін, тут зайнято, тут та бригада! Коротше, телефон узяв: а можна до вас? Ну, домовитись можна. І просто за два паки енергетиків у мене нарішалися мішені, які падають. Я з ними домовився, кажу: пацани, а можна мішені? Та нехер робити! А що з мене? Ну, два паки енергетиків. Все, ми приїхали, в нас падають мішені, молодим узагалі було за кайф. І плюс, ще стратегічно для полігону, – це вода. В одному місці мені вдалося так це поєднати, що ми купатися ходили. І стріляли, і купалися – пацани кайфанули. Ну, оце ж - і стрільби, і відпочинок пройти.

Я завжди згадую те село, де народилася моя мама, де могили моїх бабусі та дідуся. Це Нікопольщина, біля Покрова, Водоспад, 14-те водосховище. І я не можу ніяк туди потрапити, часу немає. Якщо в Дніпрі, то туди ще їхати. А я ж хочу там і сина, і жінку побачити. Дніпро, Старі Кодаки – постійно туди приїжджаємо з родиною. Звісно, що Крим. Крим особисто для мене – це не просто приїхати чи відпочинок. Там мої родичі. Я з ними зв'язку не підтримую, бо ті, що виховували мене 14 років, вважають, що я фашист, нацист. А я так не вважаю. Я просто люблю свою землю і не люблю, коли мене намагаються зробити рабом. Ну, коротше, русня – підараси. Це факт. Я з ними зв'язку не підтримую.

Частково де з ким підтримую, але вони бояться. Вони реально бояться, що їх з'ясують і так далі. І Крим для мене — це поєднання історії, культури, природи і ті місця, я їх постійно згадую. І дуже хочу… Колись наші танки дійдуть до Джанкоя. А ніхуя. Мої всраті БМП доїдуть до Фороса!

Це на дві години.

Ну, я там був. Окей, якщо конкретно Крим, поїхали. Невеличкий список. Якщо ми говоримо про Крим – Демерджи.

Гора Демерджи. Це Казан-Дере – бухта, де ми відпочивали дикунами. Це Феодосія. Ялти не люблю – всрата. Феодосія — частина душі. Старий Крим, він же Солхат.

Так, Старий Крим. Правильніша назва — Солхат. Мечеть узбека там, монастирі - Сурб-Хач, Сурб-Степанос. Це моє дитинство. Там, де з тіткою ходив, гуляв, збирав гриби. Я із закритими очима… Мене зараз викинь у Бахчисараї і зав’яжи очі – ставлю всі свої заощадження, що я із закритими очима дійду до Ялти. Я пам'ятаю цей маршрут від А до Я.

Там близько 50-80 кілометрів, дивлячись як іти. Але я цей маршрут пам'ятаю. Я його пройду, мені пофіг. Казан-Дере, Севастополь. Я хочу туди дуже-дуже-дуже. Це миттєві флешбеки. І навіть на Донбасі є одне місце в Білокузьминівських скелях. Це прямий флешбек Білої гори в Білогорську. Вони дуже схожі. Крейдяні такі виступи, ерозійні форми рельєфу. Дуже схоже на Крим. Я туди спеціально їздив. Ми там намагалися постріляти. Нас вигнали, тому що там чужа бригада була. Я дивився на цей пейзаж і бачив Крим. Крим – він понад усе.

Так. Немає там білих-чорних стоматологів. Є археологи, а є довбойоби з металодетекторами. Я скажу так, що тепер попереджувальних пострілів не буде. І я науковий співробітник був в Інституті археології Національної академії наук. Державне підприємство, охоронна археологічна служба. Тобто ми все в білу. У Криму я був на розкопках палеолітичних пам'яток. І найбільше, найдовший період – це ми копали із Сан Саничем Яневичем на Буран-Кая. Це верхній палеоліт. Тобто це дуже кропітка, дуже детальна робота.

Випадково я туди потрапив. Я в саду Інституті археології студентом ще працював над своїми роботами. Підходить бородатий мужик, схожий на Гемінгвея, в окулярах, дивиться. «А ви цікавитесь цим періодом?» Я кажу: «Так». – «А не хочете в Криму покопатися?» – «Хочу». – «А давайте номер, там зідзвонимося». Він набирає, так і так, приїжджай. І я зрозумів, чому він туди хоче. Бо його експедиція складалася з його дружини-археолога Наталі Ремівни і їхніх доньок, які в київських вишах були. І з їхніх подруг, в основному. Були там і пара хлопців, але трошки дивакуваті. А археологія — це побут, там так само, як на позиціях, треба дрова, вода, всі діла… Коротше, чоловічі руки були потрібні максимально. Треба було вджобувати там: і дрова, і підрівняти, і відкинути. І ще, якщо я фотографував, то я фотографував, ну і копав, і копав. Груба фізична робота була. І це були просто пречудові сезони. Я з дружиною потім приїжджав. Там я познайомився з Христиною Яневич. Вона була парамедиком у «Госпітальєрах». І в листопаді минулого року загинула.

Зазвичай у Києві складався такий маршрут, що я всю цю «буран-каячку» збирав. Зараз Стас служить. Ті роз'їхалися, ті одружилися. Вже не така двіжуха. А Христина загинула в листопаді 2024 року. Це був просто фініш. Вона постійно допомагала нам з турнікетами. Дуже розумна дівчинка, незвичайна. Ну і йобана, блядь, русня… Просто її не стало.

Так, все! Один, два, три, поїхали далі.

Та постійно таке було.

Постійно, бо якщо ми не будемо хіхіханьки та хаханьки, буде капець.

Я люблю веселити людей, підколювати трошечки. Коли напружена така ситуація в ефірі, треба робити це обережно. Я намагаюся підбадьорювати хлопців. Була ситуація, що мій вийшов посилку забрати. Він виліз і не надів захисту. Я ж це бачу, всі його бачать, тому що ми під дроном. Я його почав підйобувати. Я кажу, ти так, мабуть, хочеш, щоб наступного разу дві посилки пішли на іншу позицію. Пауза. «Ні, а чого?» Я кажу, якщо ти будеш так вилізати, то вам посилка вже не потрібна буде. Типу подкалувати отак, вльот.

Зараз. Це треба згадати. Це важко.

Що мене насмішило?

Коротше... У мене є прізвище, ім'я, по-батькові. У мене є ім'я, є позивний. Позивний. Ну, і новобранці приходять. І я їх вже вчу, що у нас це на побратимстві, на взаємоповазі. Старшому подзвоню, офіцерам – кажеш по-батькові. Навіть нормально сприймається на «ти». Але є затяті офіцери, які, коротше, дуже... Це найвище, як у житті, досягнення, тому вони йобнуті. Тому їх на «ви» і по-батькові. Я ж кажу, що я... Вони повинні довіряти замполіту. Та я кажу, можна просто «Геннадійович», і все. І я не думав, що, виявляється, можна поєднати прізвище, ім'я та по-батькові з позивним. Ну от, мій позивний — «Панда». Ім'я ти моє з прізвищем і по-батькові знаєш. Як ти думаєш, як можна найсмішніше це все поєднати? Ну, і варіанти є?

«Панда Геннадійович». Коротше, мене це винесло. Я почав реготати. Кажу, я ще такого не чув, блін! Коротше, Панда Геннадійович. Тобто людина поєднала позивний – і все. Просто, кажуть, не у всіх там є позивний, не всіх знають у батальйоні за позивним. Мене ж знали спочатку як пілота за позивним. І все. А вже потім знали як офіцера, як замполіта і все решта.

Ні, ні. Позивний «Панда» пов'язаний був із тим, що ми на позиціях в АТО налаштовували рації. Довгий марудний процес. Я вирішив, що зашарю в цій темі. За допомогою інтернету. Нарішав усі ці моменти. І в мене були невиспані очі, чорні. І мене так взводник обматюкав: «Що така сумна панда?». І причепився позивний тоді. І я вже подумав, може, якийсь історичний, більш звитяжний, щось із археологією. А потім думаю: я ж вижив тоді, може, і зараз виживу, дай Боже, з таким позивним. І не став міняти.

Хоча декого це вводить в оману. Тому шо я кажу: ви бачили скажену панду? Дві хвилини, і я буду скажений. Тобто всі думають, що я добрий. Я добрий, але небезпечний тим, що можу вибухнути. Миттєвий старт! Я був нормальний, усміхався, жартував, потім мене клемануло – і я злюка-бобер.

Ротації у нас не було. Це заборонене слово у нашому підрозділі. Не кажи його. Я, з одного боку, розумію, що мені легше, ніж тим, хто на позиціях. Постійно. Але мені не легше в тому, що на мені є певна відповідальність за їхні життя, в тому числі. Що дає надію? Я впевнений, що в нас просто немає іншого виходу, як перемогти. Або перемога, або мої очі не побачать іншого виходу. Бо розумію, що це гра в довгу. Тут я розраховую, що… Ну, я не кар'єрист, але об'єктивно розумію, що, напевно, піду з армії майором. А зараз старший лейтенант. Тобто настільки я собі ставлю зараз дедлайн, скільки це може тривати і скільки я це буду виносити.

Розуміння історичного значення цих визвольних змагань. У нас ніколи не було такої історичного шансу дати цим москалям пизди.

Ти, як історик, погодишся, що довгий час нас або не сприймали, або не підтримували. Так, зараз у нас у зовнішній політиці не все гладко, але нам давали три дні, а пройшло три з половиною роки. Це вже ніхуя собі досягнення.

Тут я, напевно, з тобою погоджуся. Повністю. Бо коли є завдання, ти готуєшся до цього, ти плануєш, ти у хмари не поринаєш і про якісь такі глобальні речі не думаєш. Тобто голова забита тим, як підготуватися, а що треба зробити, а як це спланувати, а що може піти не так, а давайте подумаємо, а давайте зробимо.

І справді при виконанні таких завдань мене захоплював сам процес, я жив цим процесом, коли ставало складно. Коли штурми і активні дії – це одне, було складно, було просто там усе: і втома, і судоми, і що по тобі прилітає, і в тебе голова болить, і поригать, і все таке. Але воно було більш таке динамічне. Я не застав так довго, щоб сидіти довгий час на позиціях саме піхотних.

Коли можу згадати, що пожерти.

Ну, не знаю. Коротше, була ситуація. Це я був уже пілотом, і ми літали, ми просунулися на Луганщині. Ми літали, прикривали, а піхота пішла далі. Ми два кілометри стоїмо, літаємо з посадки – ну херово, мені здається, там. Чому? Ну зв'язок, душить РЕБ.

І тут мені прийшов нічний дрон, і я ж думаю: треба ще його використовувати якось. Дзвонить мій побратим, старший за званням тоді був. Зараз ми зрівнялися нарешті, тепер я його хуєсосю рівноправно, і він мене хуєсосить. Коротше, все одно побратим. І він каже: Пандо, а ти не хочеш прийти сюди політати нічним дроном? А там, за попередніми нашими оцінками, між тим, де він пропонував мені літати, і позиціями ворога – 600 метрів. Ну, в принципі, можна підлізти. Я такий кажу: так, окей. Я доповідаю старшому, що надійшла така пропозиція. Мій командир роти: плюс. Я: плюс. Що ти скажеш? Так-так, авжеж. Коли твій виїзд? Кажу, сьогодні о 9-й мої хлопці стартують, я з ними. Так-так, я приїду, я приїду.

Я ж налаштував дрон. Тут він приїжджає, дає дрон. Я свій – херак! – і під ліжко. Типу, чужим буду літати. Тут узагалі найс, просто кайф. Беру нічник, беру свої дрони, барахло. І розумію, що це мені тягнути і йти два чи три кілометри. Коротше, їжа – мінус, вода – 0,5, спальник теж геть. Тут у мене апаратури херова гора, і я не можу нічого собі особисто... Та нехай, думаю, там поділяться, якось викручуся.

І я пішов туди. Вночі ж пройшли через ті міни, через усе. Ну, капець, бруднючий, злющий. А він мені такий дає каву – мене попускає. Кажу: ну, шо, поїхали? Злітаю. Де підари? Там. Ну, добре. Злітаю, кажу, братику, а це шо? Чотириста метрів – «еспешка». І її ніхто не бачив. А вони самі не могли там відійти. Їх зачистили, ліквідували.

Я там завис на тривалий час. І мене тримала відповідальність, що я давав стріми, що в мене вигідніша позиція, ніж у всіх пілотів, що на мені відповідальність. Я даю стріми, я працюю там. Там десь їжачок перднув уночі – все, Пандо, вставай. У мене сон був порушений, я на такому автоматизмі…

І яка сталася там радість? Я літав знизу, потім думаю: а шо там на другому поверсі? Піднімаюсь – там бібліотека. І в окремій кімнаті – купа історичних книжок. Я не люблю там щось, знаєш, таке… Ну, є побутове мародерство, є кримінальне мародерство. Бачу, що в окрему кімнату знесли історичні книжки. Я кажу: е-е, ми ж багаті тут! І такий беру, взяв, почитав, приніс, прибрав книжки. Дурна була робота, тому що будь-який приліт – і воно все злітало там. Хата ходила ходуном. Але відчуття, що в мене тут дохера книжок, і я можу взяти будь-яку, і все чітко так, – воно підбадьорило.

Потім було таке, що ти прокидаєшся з кавою або не прокидаєшся взагалі – це вже автоматизм.

І ще маленькі такі радості. Я люблю спостерігати за природою. Щось там знаходити. Плюс тварини теж дають таку… І отут мені було так уже стрьомно.

Собаки, коти, які приходять до твоїх позицій. Не питай у донбаського кота, як він прожив три місяці. На передку в посадці не питай. Дуже неприємні є у нього спогади. Я котів люблю. Собаки… ну я не люблю, що вони смердять. Вони залазять у спальник. І там була... Коротше, звідти я забрав кота домашнього, ну він був британець, красивий, прийшов такий поважний. Я його після цього місячного заїзду забрав, і він у мене зараз удома живе. Я кажу: падло, прийди на годину раніше – і отримаєш трикімнатну квартиру в Дніпрі, мою дружину і дитину, які тебе будуть любити, в дупу цілувати й лікувати тебе. Тільки прийди раніше! Він прийшов раніше, і я його звідти забрав.

А там була собака… Ну, я не агресивний до них, я не вдарю ніколи собаки. Хоча ту собаку пиздити хотілося. Чому? Я знайшов там спальник десь у підвалі, я заліз у нього, а вона тулиться. Вона приходила не спати. Я просинаюсь, я не висипляюсь, а вона смердить псиною! Я ненавиджу цей запах. А вона в цей спальник лягала. І я такий думаю: блядь, нехай уже я на неї кричу, – я сам, як ота псина, побита, покинута, не знати де, і мене, як і цю псину, можуть убити. Гаразд, не буду її проганяти, просто забив цвях і спальник підвішував, щоб вона туди не лізла, бо смерділа жорстко.

Туди на позицію приїхав офіцер з Києва, зайшов. Я його пішов зустрічати, ми потрапили під мінометний обстріл, ми втопилися в калюжі. У цій ситуації ми там стали таким польовим пунктом керування. І він приносить щось і з рюкзака дістає макдональдз. Він знав, що кому несе, тобто знав, що є я, який шарить у цій темі. Ну, Вітя – менше, його дитинство не спотворене Макдональдзом. Він такий: о, прикольно, мак! А це був просто кайф. Ти тупо сидиш такий, думаєш: йоперний балет!

Ну, і теж там по-різному. Я, може, просто глобалізую і, коли робота є, тримаюся. Мене починає хуярити, коли немає роботи. Я щось думаю, переживаю, тоді я шукаю глобальні сеанси, Україну тощо. Коли роботу робимо, взагалі думок немає. Тобто постійно щось робиш, робиш, робиш, то те треба, то се треба. Може, я таки спеціально підтримую такий ритм, бо боюся, що як зупинюся, то впаду, як на велосипеді. І тоді задумаюся, хуйові думки в голову лізуть, і все таке інше буде. Ну, може, це в мене таке сприйняття. А може, я хочу красиво показатися, що я піздатий пацан і так говорю.

Окей, так само, як бренд існує незалежно від того, чи ним займаються, чи його створюють, – так само і традиції. Але з традиціями треба працювати.

Я із заздрістю дивлюся на певні підрозділи. Ну от, азовський рух. Перш за все, я виділяю, не розділяючи окремо нациків, зеесників, як ти кажеш, Третю штурмову Азова – їхні, коротше, теми. Я поважаю цінності, які вони виражають, мені це подобається, всі ці штуки. Але я в простому робітничо-селянському підрозділі.

Скажімо так, я дуже хотів би, якби в мене було більше часу, відійти від рутини до формування певних сенсів. Зараз розробляється наш новий нарукавний знак. Завтра я піду тріпати за горло головного художника ЗСУ, тихенько ззаду подкрадусь до нього й нападу.

Бо я розробив ескіз, блін. Коротше, ґрунтовний аналіз історичний… Я хочу, щоб уже з цим новим шевроном, нормальним, на ПВХ-шнику… Вже є домовленість, і ми отак, як азовці, припечатували би. Вони роблять такі речі, і у них хороші служби, і все. Тут, у нашому мало таких традицій, брехати не буду. Ми вітаємо з днем народження.

Що я роблю конкретно у своїй роті, в групі? До речі, я вже зрозумів, що провтикав, бо до Сані я до вечора доберусь. Сьогодні день народження мого побратима. Я роблю фотку. Іноді фотошоплю, іноді щось через штучний інтелект у фотошопі домальовую. І вітаю з днем народження. Всі бачать, що у нього день народження. Від роти намагаємося щось дарувати. Коли є можливість чи знаємо потреби. Ну, в межах певного бюджету, що ми скидаємося. І, за традицією, вони приносять тортики на їдальню. Всі їдять, якщо вони там. На позиціях складніше: можна спробувати щось скинути. Та часто-густо те, що називалося тортом, перетворюється на пакет. Міцно перемотаний, його їдять ложками. Ну, коротше. Нереально нормально це зробити. Чесно, хотілося б більше таких саме традицій-традицій.

Специфічні жарти? Підрозділ має ППД в Охтирці… Інколи я чув: «Ти що, з Хухри? Ти не з Хухри?». Це я у Дніпрі: «Ти що, з Ігрені?». А потім від харківських: «Ти там з П’ятнашки? Ти що, зі Стрілечої приїхав?».

Нє. Про Хухру. Вони кажуть, що людину можна вивезти з Хухри, а Хухру з людини не вивезти. Це типу про якесь селянство, тупість, простоту. Ти що, з Хухри? Більше такі географічні жарти. Мій пасаж про «вас, усіх дебілів, на Ігрень треба давно»... Вони не розуміють, що таке Ігрень, але здогадуються. Тобто такі географічні приколи.

Там вони, звісно, всі одне з одного стібуться, прикалуються: «Ти що там, ввімкнув Пегаса? Тебе Пегас покусав?». І так само почали казати, коли людина починає розумувати, то кажуть: «Тебе що, Панда покусав? Панда мізки промив, чи що? Що з тобою, тут розумуєш?». Це коли я кажу, мовляв, давайте подумаємо, а потім зробимо. Бо якщо ми подумаємо і зробимо, буде трошки краще, ніж як зазвичай, ми кидаємося в бой, швидко реагуємо на ситуацію, а мізків, часу і якоїсь якості перед тим, як щось робити… Ну, це прикол такий, персональні жарти, які розуміють тільки в колі спілкування, – абсолютно не смішні і не зрозумілі для інших.

А щодо традицій, згоден, недопрацювання.

Ну, у справах коли їдеш, музичку треба навалити. Так навалюєш – трошки відключаєшся. Ну, я люблю кудись постійно їздити теж.

Ну, український рок, щось із такого, не все популярне заходить. Є речі, яких молодь узагалі не шарить. Про Тимура Муцураєва, наприклад. Це така специфічна штука. Але хто шарить, той шарить у цій темі, коротше. Це, напевно, єдине російське, чеченське, що в мене є у плейлісті зараз, бо просто мені гидко від цієї мови, культури. Весь той російський рок, на якому я виріс, виявився просто їбаним плагіатом Заходу. Ну, кавер-група Iron Maiden під назвою Aria, усі ці посили. З ваших рокерів тільки два оці два підстаркуваті ще якось тримаються: Гребенщиков, коротше, і Макаревич. Ну, і Шевчука туди ще. Все одно, мені гидка їхня... Я їх не сприймаю вже. А от Тимура Муцураєва – так.

І А що ще є? Поїздки на машині і слухання музики.

Інколи люблю щось майструвати. Це рідко буває, тому що часу немає.

Так, щось полагодити. Це спонтанні рішення, не завжди в мене виходить, але виходить інколи. Пройтися. По Дружківці можу прогулятися. Чи там навіть, де у нас КСП, – це Констаха. Ну, ніщо не зупинить мене, коли я там увечері... В мене перезмінка іде певна. І я заступаю зранку, і ввечері цей момент настає. І часто там таке було: сонечко сідає, там квіти, все. І я кажу: я пішов гуляти. І виходжу, і за інструкцією кажу: так, іду сюди, два квартали, завертаю в поле, вертаюся. Зв'язку немає. Якщо я не прибув за 30 хвилин, біжіть за цим маршрутом. Ось попереджаю, куди йду, за протоколом. Ну, знову ж таки, люди за браком певного інтелекту не завжди розуміють важливість цього. Я оце доб'ю, може, в мене вийде добити. А потім уже традиції. Я от прогулятися ходжу, і мені там спокійно... Так, FPV-шки псують мені цю картину. Бо воно десь дзижчить, і я думаю: побачу чи не побачу? Але розумію, що він далі, і я не ціль. Ну, коротше, обламали мені прогулянку, я повернувся раніше. І теж так попід деревами, попід деревами забіг. Та прогулятися люблю.

Родина фігурує як певний ахуй. Чому? Коли ми робили дитину, ми договору не підписували, але умова була, що ми обоє долучаємося до цього. Я, як міг, старався. І на розкопки брав, на машині їздив. В мене в машині дитина ніколи не вередувала, йому по кайфу було. Я з ним спілкувався, він їздив. Жінка не вірила, що... Я потім відеореєстратор розвернув, і ми всю поїздку переглянули: що він там дивився, агукав. Ми приїхали на розкопки, пішли гуляти, погралися з ним. Він там побігав. І жодного разу не влаштовував концерту.

Коли ж із нею, то... Га-га-ги-га... Йому тільки виповнилося три роки, як я пішов. Я з ним прощався, я на нього дивився і, блін, реально думав, що я його не побачу. Якось за жінку навіть менше переживав. Але таке було відчуття, що я його тупо не побачу, коли йшов. От за нього прикро, блін, було ще. А потім він виріс, і... І я не беру участі в його вихованні. Оце мене курвить. І те, що я не можу, знаєш, прикладом розказати йому щось. Питання мовне теж. У мене жінка, при всій її начитаності, не україномовна. А я хочу, щоб моя дитина розвивалася... Ну, книжки всі українською мовою вона, зрештою… Все-таки вдома, там, і... Те, що вона теж... Ну, в неї просто... Що він без мене. І що я йому... Я б йому все показав. І я просто розумію, що як буду про це думати, мене буде крити. Жорстко. І це мене найбільше печалить. Те, що жінка мене сприймає, і мені з нею пощастило, що вона в мене нормальна, не кончена. І що вона розуміє ці всі приколи. Ну от за сином – пиздець просто. Але, з іншого боку, я йому кажу, що тато на роботі. В нього така робота, форма і все. І кажу: ти мене зрозумієш. Я йому кажу цю фразу: ти зрозумієш, чому мене не було зараз. І я зрозумію тебе, якщо тебе чорти сюди понесуть. І я хочу потім це надолужити.

Тому що домовленість була. Це свідоме рішення було двох дорослих людей, а тут я, блін, вкинув. Коротше, жінка каже: «Блядь, ну ти заїбав. Яка була домовленість? Що навіть якщо твої розкопки, ти дитину береш. Ти це виконував. А зараз я тупо самотня мати».

Це те, що мене і за родину криє. І бісить ще дужче, коли... Коротше, якщо я бачу чоловіка, я не кажу «фу, ухилянт». Пішла дівчинка – і автоматично ти її оцінюєш. А в мене пішов хлопчик, і я такий... Дивлюсь: ідеальний просто на кулеметника! Мені подобається: такий сухий, жилавий. Я так оцінюю, підсвідомо шукаю, куди б його застосував. Тому що мені не вистачає там людей, наприклад. Це ми відволіклися від теми родини.

Мене курвить дуже, коли я бачу фотки щасливих батьків**.** Хочеться обісцять. Це отой тригер, кнопка. Тому я розумію, що це мене тригерить, що це може погано відбитися на моїй роботі. Я підтримую зв'язок, я говорю, але не можу довго усі-пусі. Тобто по відео – конкретно все. Типу книжка… Я намагався певний час це робити, своїм голосом йому начитував, щоб йому так було… Це дуже тригерить мене.

Так, повтори, будь ласка, першу частину питання.

Після АТО я став радіти більше простим речам. Я став набагато більше цінувати те, що можу розпоряджатися своїм власним часом. І величезним плюсом в період тієї каденції було те, що я чітко знав дату, коли це закінчиться. Навіть незважаючи на те, що Нацгвардія трохи схитрувала, щоб залучити срочників до АТО, перевівши нас у розряд контрактників.

Змінилася радість простими речами. Жарти теж, розумієш… При тому, що я правих поглядів, я до всіх рас і національності ставлюсь нормально, крім циган та русні. Ну, от не знаю... Коротше, ділити людину... Ну, навіть... Добре, і росіяни воюють за нас проти своїх же росіян. Нехай, то окрема тема. Люди жорстко себе ділять по мізках. По інтелектуальних здібностях і бажанню розвиватися, сприймати щось нове. І ті люди... Ну, на жаль, багато... Так би мовити, армія – зріз суспільства. Але левова частина того суспільства, яка потрапляє до армії, має низький інтелектуальний рівень. Відповідно, і жарти, і приколи – не завжди твоя мова їм зрозуміла. Треба спускатися.

Тому про радість, про радість, про радість... Іще раз повторюсь. Тоді я навчився радіти тому, що я міг розпоряджатися своїм часом так, як хочу, робити те, що хочу. Бо я тоді знав, що це закінчиться. Зараз мені важко сказати. Повтори другу частину питання.

Я радію зараз тим дням, коли є певний спокій. Коли я знаю, що у хлопців там усе нормально. Що їм все доставили. Що певний є спокій. І такі дні я дуже ціную. Не авральні. Я просто розумію так, що зараз заїбись, а мені надходить дзвінок чи по рації. Я чую, що щось не заїбись. Або в говорилці чую. Говорилка — це там, де спілкуються пілоти й управління. Просто це помінялося. Якщо я розумію, що в будь-який момент я чую, що не заїбись, то цей момент закінчується.

А я ціную, поки тут спокійний чіловий момент. Я навчився їх виловлювати. І це все добре. Сьогодні все їм доставили, у них усе є, радійки заряджені, вони нормально поїли-попили. Все. Я видихнув.

Оце я ціную – момент, що все поки що заїбись. Бо кожен момент може бути не заїбись. І треба щось думати, вже за них переживати. Ну і кудись їздити, переміщатися мене теж заряджає дуже.

Так.

Те, що можна відкинути всі негативні фігні, які тебе оточують. Сконцентруватися на чомусь позитивному. Ну і радіти життю. Нафіг тоді жити, якщо не радіти якось?

Ну є радість сильна, яку я очікував, звичайно.

Блін, навіть так згадати – це така рефлексія. Найнеочікуваніша радість. Блін, навіть важко, важко. Найнеочікуваніша радість. Біс його знає…

Блін, важко. Чесно.

Там, де зовсім не очікував?.. Просто я так, напевно, себе налаштовую, що навіть якщо мені складно, треба шукати якусь постійну радість. І ми замовили з доставкою води і провіанту пак енергетиків. І поки ми з Хіміком тягнули і воду, і провіанти, й енергетик… Пішли ми вдвох. Ну, тому що там діди старші, а ми якось... Я вважаю себе молодим, і йому 23 роки, ну, до 25\. Мільйонер. Тепер теж пенсіонером буде. Біда з ним сталася.

Я кажу: Хіміку, ходімо замовимо енергетик. Пішли. Коротше, нас чуть не вбило, поки ми його тягнули. Я вже думав: нахер нам той енергетик всрався? І воду не кинеш, і це все тягнеш, і щось коліно болить, і як мені херово.

Ну так і прийшов цей свіжий енергетик, і така радість, реально, від енергетика солодкого! Бо ми сиділи тоді, не було доставки, і ми трошки затримувалися там. Ну, ще реготали з цього, приколювалися: «Ми ледь не померли за енергетик, це буде реклама “Нон-Стопу”, якщо нас задвохсотять, коротше. З паком енергетика “Нон-стоп” FPV-шку в їбало отримати! Я кажу: треба так, щоб влучило, а “Нон-Стоп” залишився. Ти кажеш: “А ти вмреш за “Нон-Стоп”?” І підпис: “Він помер за “Нон-Стоп”». Ми все тащилися, ми реально висаджувалися за енергетик. Ото було радості.

Ну, дружина, звісно. Друзі. Дружина, мабуть, найперша. Дитина. Дружина, дитина. От з нею радість, так. Ми на одній хвилі.

Ну, дружина.

Ну, або друзі, з якими нормально.

В конекті.

Радість на війні?

Добре. На хлопський розум. В морі гімна бачити острівці Надії. Піде?

По-розумному, це можливість вишукувати світлі моменти й акцентувати увагу на позитивних моментах у переважанні негативних факторів, інформації, стану і так далі.

Ти радієш, коли все добре. У твоїх хлопців. Ну, я особисто. Коли по позиціях усе нормально. Радієш, звісно, коли виходить виконати завдання повністю. Коли виходить комусь допомогти. Звісно, в нас давно не було такої радості, як 2022-го року під час контрнаступу. Напевно, я про це хотів би теж згадати. Так, я цей момент упустив. Я про нього повторюсь.

От радість. Найбільш неочікувана радість, ти питав, так? Я дуже добре пам'ятаю той момент Харківського контрнаступу. Напевно, я про це окремо скажу. Ми довгий час терпіли. У нас були успіхи на початку. І я, чесно, це був упевнений такий дуже... В АТО такої хуйні не було.

А тут реально... Я не вірую, невіруюча людина, але було враження, що ми сиділи з двома архангелами за плечима, і нам Боженька каже: «Боже, які ж вони кончені. Давайте їх збережемо, збережемо їм життя, бо вони ж праві, вони ж захищають свою землю. Давайте ми їм збережемо життя!». І мені не було страшно. Ну, було страшно, пиздю. Було страшно, але херачилися, стріляли, вбивали підорів, блядь, кончених. А потім... Потім мене як накрило, бо я проаналізував... Я ж люблю рефлексувати. Думаю, я зараз напишу спогади. І тут розумію, що мене починає трусити вже. Чому? Бо я проаналізував, скільки разів мене чуть не вбило, коли я не присів. Коли у підора стався клин, і він переводив вогонь, блядь, і оце лице... Коротше, я його запам’ятав, блядь. Із цим лицем він там і залишився. І ти знаєш, скільки разів мене не вбило... Ну, гаразд, відійшли від теми. Були такі емоції, що ти звільнив… А потім цей присмак нівелювався тим, що ми з'ясували, кого ми вбили. Ну, в будь-якому випадку людина зі зброєю на мене – автоматично ворог. Або людина... Чому я можу скипіти, коли бачу, знаєш, свій-чужий? Оцей перемикач... Ну, це, може, я надто розумно, начитався всілякої хуйні психологічної. Коротше, коли цей перемикач «свій-чужий» спрацьовує в мене, я максимально агресую.

У мене було максимально хуйове відчуття, тому що я взнав, кого ми вбивали. А ми вбили «ДНР-ЛНР». «ДНРівських» студентів медичного вузу. Медиків, інженерів, молодих пацанів, які писали: «Нас обманули!», «Хочу домой!»... Щоденники там були... І таке було відчуття, ну, наче і своїх, і не своїх.

А потім думаєш: які «свої»? А чому вони стріляли? І розумієш, що їх наїбали. Руський мір наїбав, на м'ясо кинув. А офіцери всі… Ми полонених допитували, кажу: де командири? Втекли, їх кинули там. Ну, хтось вибрав здатися і зберіг життя, а хтось стояв до кінця. Стояв до кінця з непристріляною СВД-шкою.

І я так думаю: що це таке? Як це так, стріляти і не влучати? Ну, звісно, слава Богу, що не стріляв нормально. Нас би поклали просто тоді. Ну, коротше. І оце було таке відчуття, що ти робиш такі речі. І отут ейфорія.

Чому я окремо хочу згадати про контрнаступ. Я тоді був пілотом. Мене програли в карти. Мене відправили: ти особистий пілот комбата. І комбат нічого кращого не придумав, ніж заходити завжди першим.

Він зараз комбриг 32-ї бригади. Чи замкомбриг, я не стежу. Я його глибоко поважаю, але не слідкую за його життям. І він же тоді: все, мені оперативна інформація, твоє завдання – бути зі мною і все швидко доповідати мені. І в тому числі, якщо ми виходимо. Коротше, ми йшли вперед, і я кажу: блядь, яка кончена смерть.

Ми їдемо на джипі, позаду джипа їде танк, позаду танка – «Мотолига», люди, а ми їдемо першим. Я сиджу з комбатом, кажу: яка ж тупорила смерть буде! Ну гаразд. Він давав завдання, я розвідував. Продивлялись маршрути. Коригували, коротше, наводили танки. Це такий кайф, коли ти стоїш біля танка, кричиш йому поправки… Я йому так показую, типу, нормально. Він гуде… Я йому показував, коротше, боковий і азимутальний, отак, руками. Один, два, три. Потім я подумав: чого я так роблю, якщо можу поряд із ним стояти? І глушило теж нормально. Коротше, я його коригував просто звідти. І до чого я? У нас до Куп’янська, скажу чесно, наша роль не була виконана. Тобто в першу пиздячку ми мали потрапити одразу. Але вони порушили всі плани. Я сидів, пам'ятаю, цілу ніч ті ВОГи крутив. До третьої ночі їх крутив. Готово, готово. Це війна. А війни нема, вони побігли. Вони почали відступати настільки швидко, що передові підрозділи – а ми мали шаховими ешелонами йти… Коротше, перший бой. Якщо в них виходить – не виходить, то комбат сказав, що, по ходу, нам тринда. Ну складне завдання. Ми їх маємо добити. А ми не вступаємо. Тобто цей шаховий порядок порушено. І вони тікають. Їх наші, наступаючи, не могли їх догнати. Але з нашим довбоєбизмом ми їх догнали. Тому що пішли не туди. І там зв'язку не було. Зі Старлінком проблема. І ми реально так прискорились. І вриваємося першими. Я ж розвідав усе нормально, люди ходять. Я кажу: все ніби чисто. Кажуть, зуб даєш? Я кажу: так, чисто. Принаймні я не бачу. «Ну, все, сади пташку». По-бойовому заходимо. І він (комбриг) іде. Я кажу: «У тебе лице поважне». Пішли. І йде його водій. Я іду з дроном за спиною, з рюкзаком, а позаду їде пікап. І ми заходимо, а на нас вискочили люди. Вони почали на нас кидатися.

Цивільні. Вони почали дякувати. Я думаю: що ви дякуєте? Ми ж тут ще нормально... З цієї всієї банди, можна сказати, тільки пілоти виконали… убили когось на той момент. Ну, когось заїбашили скидами. Ну, коректура – я не вважаю це співучастю. А от саме скид – це вже персональна відповідальність. Ну, і персональна ачівка. І тут вони кидаються на нас. Мені так ніяково, а вони дякують, дякують, дякують нам. Люди вибігали. І тоді була якась ейфорія єбєйша. Я такого ніколи не відчував. Ти, блін, відчуваєш, що ніхера собі зробив! Ти розумієш, що, може, не персонально, але ти зробив до хріна. Як вони зустрічали, як на нас кидалися, як нам пиріжків, молока, продукти, коротше... Заходимо в «Продукти» – ціни в рублях. А вона (продавчиня) каже: «Я не вірю, що це ви!». Вона починає ридати. Каже, забирайте все з цього магазину, забирайте все. Кажу: так у вас ціни в рублях. Вона отак бере і починає рвати… «Я вас дождалася!» – ридає просто.

І це Харківщина була. То була просто ейфорія, як зустрічали люди. Потім нас знову програли в карти. Як окремий підрозділ. Наше завдання було – перевірити, чи втекли вони з кордону. Прочесати, вийти… І тут уже сказали: все, бирюльки закінчилися. А, у цей момент я остаточно нанив своєму ротному, що не хочу їздити з комбатом, тому що життя спокійного там немає, а хочу до роти повернутися. Тому що я не зміг їх прикрити на заход. На мене ротний образився, а я кажу: я ж комбата наказ виконував. Каже: я тебе заберу. І забрав. Я ж задоволений, що повернувся до своїх. Тут усі свої. І він каже: все, їдемо туди. І ротному каже: у тебе бойова рота, завдання таке – у тебе вже цілих два пілота. (А вже приєднався другий пілот. Він у мене пів багажника накрутив цих ВОГів, вони заряджені.) І все, шуруйте до кордону. Була така ситуація, що ми входили в населений пункт. Нас зустрічають, до мене вискакує жінка, староста села. А вона така огрядна, метр дев'яносто, отакі в неї груди, блін. Вона мене стиснула так – я думав, що в мене плити репнуть.

І вони плачуть, люди. Як зустрічали тоді, як на нас дивилися… Ти реально їдеш і думаєш, що Джекі Чан якийсь. Оце було просто... На жаль, на жаль, поки такої ейфорії… Я не думаю, що на Донбасі буде так само. Хоча... Дуже багато суб'єктивної фігні про Донбас. Проблема цього краю і проблема самих донеччан і луганчан – що мало хто любить цей край і знає його. Є нюанси.

А це була радість, нереальна радість і ейфорія. Потім ми настільки надроченими, як кажуть, вскочили на Куп’янськ, і в мене залишився цей... Коротше, були ці гармінівські комунікатори, InReach, і ми з Вовою тоді сиділи… проплатили «Естраду», а КСП сказала здати назад. А ми проплатили передплату своїм коштом. Кажу, хочете забрати на склад. Не здамо. Там є ці повідомлення, і там дуже дебільний набір, чи треба телефон підключати через спутник. Я і кажу: Вово, я їх не хочу здавати, бо вони нам стануть у пригоді. Вони показують, може, де ти... Ну, розумієш, що це за фігня гармінівська?

Недонавігатор, але супутниковий комунікатор.

Коротше, я кажу: я його не буду здавати, бо чую, що він стане у пригоді. І тут він нам реально стане у пригоді.

Ротний дає завдання. Каже: тобі задача окрема. Їдь у Балаклею, вези Жерницького на нагородження, там буде президент. Ти його особисто туди привозиш, відпочиваєш по дорозі. Дуже смішно! Каже, ну, ти сідаєш у свою машину, відвозиш, вертаєшся і чекаєш подальших розпоряджень. Я його відводжу, зв’язку нема, його нагороджує президент. Я вертаюся – і, коротше, записка від Вови. З бойовим розпорядженням від ротного. Що вони пішли перші на Куп’янськ, а наше завдання — зібрати всю роту і будь-якою ціною в день «Ч» прибути на Куп’янськ.

І тут починають усілякі київські уйобки каламутити воду. На них ми визвіряємося. Тоді замполіт – на Діда, ну, Дід — бойовий чувак, але тут він піддався на слабкість. Я кажу: нам треба прибути. Ви не розумієте, що там буде. Нам сказали – значить, маємо бути. Тоді той чувак з моєї машини… Ми тільки ввірвалися в Куп'янськ, вивантажились – і все, мені треба йти через Оскол. Кажу, це Рубікон буде. Зв'язку немає. На InReach надходять повідомлення: у нас пизда, всі сюди. Я показую це, кажу: от. «Що ти мені показуєш калькулятор якийсь! В жопу його засунь».

І ми переходимо Оскол, і я іду й думаю: блядь, це Рубікон, ми ж можемо звідси… А мост у дірках увесь. Як щось не так, ми хуй його перепливемо. Кажу: ну, нічого, значить, нема куди відступати нам. Спокійно проходимо, починається обстріл. Лягаємо. Ледь доходимо… І тут я зрозумів, що почалося. Тому що всі перелякані. Вони всі зайобані. А потім на нас танки полізли. І ми їх з дрона… Я кажу: блядь, на нас колона танків. До бою, готуйте все. Ми саджаємо пташку, закриваємо лопаті, хапаємо гранатомети. Починаємо фігачить. Це треш був просто. І тут теж була така ейфорія! Тому що перша зустріч із підорським танком могла стати і останньою. Тому що коли ми увірвалися тоді на ППОшку… через те, що мені вкинув Вова, – це я не кажу, що образив, просто так вийшло і не збігалося з моїми планами. Тобто в моїх планах було йти першим із взводним і правильно завести людей. Щоб ми не загубились. Бо що? Ця штучка мені дохера разів життя врятувала. По треках, по всьому. Ну, я теж через цю штучку ледь не здох, тому що людей за нею заводив. Поночі, за маршрутом. І туди виїхав танк. І ми такі в ейфорії: ми зайняли ППОшку, ми виконали завдання, підорів наквасили.

Хтось здався, інші залишилися в бункері. І тут на такому ейфорічному підйомі по рації: на вас їде танк. Кажу, де їде? Тут чую гул, ми біжимо глянути, і я його побачив, ну, щоб тобі не збрехати, як оті бусики. І він стволом туди, я хапаю цей АТ4 і я не можу його звести, тому що не стріляв ніколи. Я подивився інструкцію, ніби зрозумів, а ніфіга не зрозумів.

Коротше, пипець, я його кручу, а ротний першої роти, який там був: дай сюди, нахер ти його тягаєш? Я дивлюсь: о, гранатомет, рідненький! З гранатомета тудим-сюдим. Коротше, його підбили, але він утік. А тоді вони йшли на нас колоною. Ти фігачиш – ну, це просто… Ми прийшли пізніше. Тобто тут уже, знаєш, уточнення: ми прийшли пізніше всього цього. Це ще другий день був.

Там була радість, що реально такий двіж був, коли на тебе йдуть ці колони, ми їх стріляємо, підлазить один, другий. І що влучали, коригування там було, оце таке.

Там у нас ще є одна фігова хрінь. Краще не згадувати, але є один дуже слизький момент.

Ну, краще не згадувати. Я тобі скажу, як є, чому слизький момент. Там є нюанси, коротше. Це просто один підрозділ приписує собі, а це були ми.

Просто, знаєш, хто має ютуб-канали, і вони це все розказують… Я не буду згадувати цей підрозділ.

Прогулянка по Києву і те, що перший раз побачив велотрек. Що люди катаються під нахилом. Я ніколи не бачив, але знав, що таке існує, але ніколи не бачив вживу. Вибачте, я з колгоспу.

Ну, так і не згадаєш. А, вчора, коли у побратима був, всякі сміхуйочки згадували. А от з чого, не пам'ятаю. Реготали нормально теж.

Степовими травами гірського Криму або Кримом. Оце все. Крим – і все. Тільки Крим.

Спогад? Щось пов'язане з родиною, із сином, з дружиною.

Просто так. Воно може і тригерити, напружувати, але переважно позитивні моменти.

Блін, коли ніщо не болить.

Коли ніщо не болить. Скажімо так, коли ніщо не нагадує, що щось не так. Мені пощастило неймовірно. У мене легкі були поранення. Вони неприємні були. Окрім коліна, ніщо мене не мучає практично. Але коліно інколи мучає так, що все сумно.

Якщо глобально, то я казав, що це апогей українських визвольних змагань. Мені точно не буде соромно за те, що я роблю. Звісно, ухилянти можуть мені сказати, якщо ми програємо, що трошки недовоював. Але я думаю, що якщо піде все дуже хріново, то я не хочу цього бачити.

Блядь, такі питання складні. Бачиш, я все ж посилюю час. Просто розуміння того, що… процитую Жадана: «життя відбувається за крок до смерті».

Коли є ризик, ти чіткіше розумієш цю межу: от «так» і от «ні». У спокійному стані ти не звертаєшся до досвіду – ти насолоджуєшся. Я оптимістична людина. Якщо навіть усе хуйово, може, я неправильний пацан, що кажу, що все буде добре, ми переможемо. Може, не сьогодні, але ми точно переможемо. Я позитивна людина. Я вірю в хороше, в хороший результат. Я сам по собі на позитиві, тому я сам собі маю радість. Часто кайфую від того, що я в Києві, що вирвався наче з такою нормальною метою, загітував, у нас буде відеоматеріал. І зрозумів, що якщо цей підрозділ запрошують на «Армію FM», то, може, і ще щось, може, завтра я вирішу питання – чи воно вирішиться тут – з машиною. І мені дадуть, наприклад, без проблем ту машину на підрозділ. Я буду почуватися щасливим, що я нормально провів час і сам відпочив, милуючись Києвом, і порішав питання.

Глобально я це люблю аналізувати.

Гарячий серпень, розпечена величезна брила в бухті Казан-Дере в Криму. Ми мажори, ми не студенти. Ми приїхали туди катером. Всі оті любителі цього місця — кацапи — звідти депортовані, ніколи не повернуться. Там лабає українська музика, хоч навіть без музики – це місце дике. Сонце сідає на заході, і все добре.

Просто захід сонця, море, Казан-Дере і Крим — Україна. Всі живі, всі повернулися. Це вже в більш глобальному… Для мене ці моменти щастя дуже яскраві. І ще один тригер: не до Джанкоя, а до Фороса треба доходити. Бо до Джанкоя – це на пів шишечки. Це ворота у Крим. Подвиг Болбочана. Якось так. Він би просто обпісявся в могилі від радості. Я по-іншому брав би Крим, звісно. З наявними технологічними засобами.

Дякую тобі, що вислухав ці страждання замполітів.