Ксенія Шиян

Мене звати Ксенія Шиян. Зараз я військовослужбовиця Національної гвардії України, волонтерка, дружина полеглого героя. В принципі, так я себе ідентифікую наразі.

До війська я долучилась після багатьох років поспіль безперервного волонтерства, відчула, що вже недостатньо мені саме волонтерства, і хотіла відчути себе більш безпосередньо дотичною до війська. Навіть не до війська, це неправильно якось сказати... Тут варто було зазначити ще в представленні, що я із Запоріжжя, я сама східнячка. Тому для мене те, що зараз відбувається у країні, максимально близько ще з 2014 року, а не тільки, як для більшості, війна почалася 2022-го. Вона почалася для мене ще 2014-го, і якісь відголоски були ще раніше. І для мене було важливо якось розширювати і більше відчувати свою дотичність до виборювання нашої національної ідентичності, нашої волі.

2025. Саме це був мій подарунок собі на Новий рік. Я контракт підписала 3 січня 2025 року.

Ну, це щось, до чого я довго йшла і довго усвідомлювала потребу в цьому. І коли воно нарешті сталося, було радісне відчуття, ніби як отримати подарунок. Тому що в наших реаліях потрапити в бригаду жінці без бойового попереднього досвіду — доволі важкий шлях. І він пройшов успішно.

Я не є штурмовиком, я діловод, у принципі, це дуже часто властиво для жінок. Але при тому я маю можливість виїжджати в зону ведення бойових дій і бути більш дотичною, допомагати в тому, що є важливішим в армії. Тобто безпосередньо працювати з хлопцями, які несуть варту на східних наших кордонах. Але навіть діловодом було важко влаштуватися, бо є свої нюанси.

Чесно, ці шість місяців пролетіли дуже швидко. Максимально швидко. Те, що мені приносить задоволення, — дотичність до цієї бульбашки. Я буду разів двісті, якщо не більше, сьогодні казати слово «дотичність», тому що ця дотичність для мене є основоположною. Я відчуваю свою потрібність навіть у тих ніби й не потрібних для широкого загалу процесах того самого діловодства.

Так, точно.

Наприклад, приземленіші речі. Зважаючи на свій попередній досвід і свою попередню історію, я нарешті знову почала відчувати… Після того, як чоловік загинув, я перестала відчувати задоволення в принципі, від будь-чого, від життя. Хоча раніше я дуже любила читати, концерти, подорожі, доволі активний спосіб життя... І це перестало приносити мені задоволення. Я повернула собі це задоволення просто завдяки тому, що зараз я в тому середовищі, в якому мені комфортно. Я нарешті знову отримую задоволення від якогось… Відкрила для себе театр. Театр для мене зараз — це якась віддушина. І я вперше за два з половиною роки отримала відчуття якогось дитячого захвату саме в театрі.

Взагалі окей, тому що це вже, в принципі, відрефлексовано багато разів. Все ще болить, але я вам абсолютно спокійно вже можу розповідати. Ми познайомилися напередодні повномасштабного вторгнення, буквально за місяць. Дуже швидко зійшлися, почали зустрічатися буквально одразу і з'їхалися на другий тиждень. Не тому що якось пришвидшували спеціально всі процеси, а тому що воно якось саме склалося.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Андрій — мого чоловіка звали Андрій, — сказав, що він зрозуміє, якщо я захочу з ним розстатися, бо він мене ще на початку стосунків попереджав, що як тільки велика війна… Він ветеран АТО, у 19 років пішов уперше на війну, і для нього боронити Україну — це як його покликання було, бо він такий воїн до мозку кісток був... І він мене одразу попередив, що як тільки велика війна, він одразу піде захищати Україну зі зброєю в руках. І 24 лютого він мені сказав, що зрозуміє, якщо я захочу з ним розстатися, тому що буде важко, бо він піде воювати і буде до останнього: чи свого подиху, чи до перемоги, чи до будь-якого останнього моменту. Я сказала, що він дурень, і ми й далі були разом.

Він воював, обороняв Київщину. Як тільки вони повернулися з Київщини, він трохи підлікувався, і ми прийняли рішення, що, в принципі, готові одружитися. Це було якесь спільне рішення, це не було щось таке...

Пропозиція була зроблена дуже цікаво трохи раніше вустами СБУшника, який його перевіряв, коли він приїжджав додому буквально на пару годин помитися, але то вже більш широка історія для іншої розмови. Ми одружилися, причому абсолютно випадково, в День піхоти 6 травня. Ми не підбирали дати. 5 травня ввечері вирішили, що завтра ми одружуємося, навіть не дивилися у календар. Мама Андрія дізналася про це 6 травня о 7-й ранку, а на 9-у в нас уже був запланований розпис. Отака історія.

Потім Андрій був командиром навчальної роти тут, у Києві. Але коли його хлопці були в Сіверськодонецьку, а він у Києві, він не знаходив собі місця. І тому він поїхав. Наступна ротація була — Зайцеве біля Горлівки. Андрій поїхав туди буквально на тиждень, вирішити організаційні питання й повернутися. Але прийняв рішення скласти командування ротою і залишитися на Донбасі зі своїми хлопцями. Я здогадувалася від самого початку, що так буде, хоч він і мене, і свою маму запевняв, що все закінчить і приїде. А наступна ротація — під Бахмутом, Курдюмівка, — стала для нього останньою. Він там загинув від кулі снайпера. Тому отак. Ми провели дуже мало часу разом, але за цей час — навіть при тому, що більшу частину цього часу він був на війні, — ми встигли прожити більше, ніж деякі люди проживають за десятиліття разом, напевно. Це моя людина і завжди буде моєю людиною.

Це вже моя родина, напевно. Андрій не тільки себе привів у моє життя, а ще й велику кількість людей, які для мене зараз є родиною. Я хрестила їхніх дітей, ми проводимо багато часу разом, і моя кума, моя подруга Марічка, і її чоловік Рома, і моя похресниця Віка (їй уже майже три роки) — то теж такий промінчик щастя в цьому житті, тому що дивишся на неї і розумієш, заради кого ти стараєшся, навіть коли опускаються руки. І саме ці люди — не тільки Марічка, Рома, а й найближче оточення, найближчі друзі, — допомагають дуже сильно.

Це зараз і радісно, і сумно трошки може прозвучати, але для мене це берег Кирилівки Запорізької області. Вона зараз під окупацією, але все одно, навіть коли зараз згадую про неї, то це більше радість. Зі смутком, тому що наразі немає можливості туди потрапити, але це місце дитинства, в якому я провела дуже багато часу, і щоліта ми туди їздили з батьками. І там є гойдалка, вона все ще там є… Мені 31 буде, а ця гойдалка там десь так само, напевно, стоїть. Я сподіваюся, що вона там залишилася і орки її не забрали на металобрухт. Вона така півмісяцем, і навіть як просто поряд із нею стати, з неї видно Азовське море. Хоч воно маленьке, але безкрає, там настільки затишно, спокійно, навіть у часи негоди, що коли мені вдома погано, то іноді я просто цю картину уявляю і трошечки видихаю.

Чесно, в мене дуже класно прийшла базова військова підготовка, в нас класні хлопці були, тому ми там реготали майже кожного дня. Конкретного моменту я не можу згадати. Але мені щастить з побратимами і посестрами, що дозволяє мені почуватися більшість часу у війську добре і періодично щиро сміятися.

Я не можу так пригадати. Настільки все якось нормально, добре виходить, якось і по-доброму, що я не можу конкретно щось виділити.

Мій чоловік був дуже розумною людиною. Перед останньою ротацією багато з ким ми зійшлися на думці, що він відчував, що щось, скоріш за все, станеться, тому що дуже багато всього було зроблено, чого він, якби не відчував, що щось не так, ніколи в житті не робив би. І він узяв з мене обіцянку, що навіть якщо він не повернеться, я продовжу жити. Я йому пообіцяла принаймні старатися. Оця обіцянка попервах, у перші року півтора — це єдине, за що я трималася і що мотивувало мене продовжувати щось робити передусім і для себе, бо він узяв з мене обіцянку, що я не поставлю на собі хреста.

Тому коли Андрій загинув, було так. А зараз, якщо про ротації, про ЛБЗ чи про волонтерство… Ми теж часто виїжджали в зону як волонтери, то мені там легше дихається, в принципі. І для мене продовжувати щось робити в житті — це мотивація, аби туди потрапити. В мене дуже цікаво все перевернуто в голові. Мені там легше дихається і більше жити хочеться. Тому що справжність якась там відчувається. І заради цієї справжності — не тільки там, а і в нашому оточенні, — хочеться продовжувати щось робити.

Ну, я повернуся до того, що казала раніше, що я втратила смак до життя на певний час. Але саме ця обіцянка, от саме ця обіцянка… Тут без всяких — я максимально раціональна людина: якщо щось не проговорено вголос, словами через рот, то воно не існує, а якщо воно проговорено, то воно вже має бути виконано. Якщо я пообіцяла, то пообіцяла. Я за неї трималася. І поступово… Попервах узагалі було дуже важко кудись виходити, щось робити. І я відчувала, що не належу до цього всього, я якось окремо. Я не спеціально себе відокремлювала, просто не почувалася у своїй тарілці ніде. Але поступово себе примушувала торкатися до того, що раніше мені приносило задоволення. І поступово, поступово, поступово… якась радість і смак до життя проявлялися. І першим був концерт «Бумбоксу» минулого року на «Атласі». Те, що я нарешті на них потрапила. Це як місточок із чимось хорошим і теплим. І Андрій мені вмикав періодично, бо він знав мою любов до «Бумбоксу» і періодично вмикав. І одною з останніх пісень, яку він мені ставив, були «Люди». І раніше це мене завжди тримало. А цей момент, напевно, був… Пафосно прозвучить, але це був переламний момент у тому, щоб знову відчувати якусь любов до життя і якусь радість.

Тут не можу нічого такого тобі підсвітити, тому що я переважно сиджу за комп'ютером. Так, ми багато спілкуємося, але це не є якимись групками маленькими. У нас просто є специфіка батальйону — дуже багато людей знали одне одного ще до і повномасштабного вторгнення, і дехто ще й до 2014-го року. Тому ми просто спілкуємося з тими більше, кого ти знаєш чи я знаю раніше. От у такому плані.

У нас більше жарти про смерть. Специфіка така, що в нас більше про відірвані кінцівки і про смерть.

У нас улюблений мем прийшов з інтернету, але в нас він теж, у принципі, улюблений, що коли ми зайобуємося і хочеться розвіятися, то розвіємося після смерті, після кремації. Це наш улюблений мемчик.

Змінює в кращий бік. Наявність форми більше наповнює мене щастям, якщо спростити максимально. Я настільки зараз відчуваю себе на своєму місці… я не про підрозділ у принципі, а загалом про військо. Тобто я у війську відчуваю себе настільки на своєму місці, що в мене відпала проблема того, що я метаюся і не можу себе знайти. І це допомагає мені підсвітити для самої себе якісь свої моменти, де я можу себе більше наповнити.

Той самий театр, наприклад, про який я вже згадувала. Раніше я не могла заспокоїтися. Я металася, навіть... Я ж ніби волонтерю, ніби до чогось дотична, але я собі дозволяю піти в театр і розслабитися, а це якось не так. Щось не те. Я ніби й відчуваю якесь задоволення, але і якусь провину щодо того, що я... Ну, не там, де могла б зараз бути і робити щось більше. І головою я розуміла і в той момент, що, в принципі, роблю достатньо для того, щоб дозволити собі іноді розслабитися. А зараз я відчуваю, що... в мене пропало це метання. Я відчуваю, що нарешті знайшла своє місце, навіть якщо мені треба там цілодобово сидіти щось робити. І якби я на цивільній роботі те саме робила, умовно ту саму документальну рутину, я не почувалася б на своєму місці. І це мене бісило б і виморожувало, і я просто вигорала б. Бо таке вже було. А тут я... Хоч і роблю іноді дурну роботу, — тому що в армії справді багато дурної роботи, яку можна значно спростити цифровізацією, — але навіть про цю дурну роботу я можу поприкалуватися зі своїми побратюнями, мовляв, ми знову Ctrl-C, Ctrl-V ручками робимо. Але не вигораю на ній. І завдяки цьому я можу собі дозволити розслабитися в такі моменти, як той самий театр.

Ну, воно почало мінятися ще з моменту, напевно, десь 2023-го року, коли я вже трошечки вигребла зі своєї найтемнішої депресії, але ще дуже сильно переживала втрату. А волонтерство нікуди не дівалося. І спілкування весь час із військовими теж накладало свій відбиток. А зараз, тут — так узагалі, тому що це безпосередньо... Ну, і жарти про відірвані руки — це звичайна тема. Коли заповнювала соцпаспорт, мене спитали, а я із закритими рукавами, зовсім… Ой, я вся в татуюваннях — ну, для контексту, до чого розмова. Я була повністю із закритими рукавами, татуювань не було видно, і мене питають про якісь особливі ознаки, татуювання. Я кажу: «Яке вам?». Бо я вся в татуюваннях. Ну, він якось там їх записав, а потім: «Давайте сфотографуємо». — «Давайте, а яке вам?» — «Давайте оцю руку». — «В мене на лівій руці рукав». — «Давайте рукав». — «Добре».

Тільки відфотографував… Перше, що я сказала б, типу, прикро буде, якщо руку відірве, її не знайдуть, то мене не впізнають. Ну, от момент — у принципі, і про смерть, і про розвіятися, і про відірвані кінцівки, — все якось простіше робить. З одного боку, для стороннього слухача це, може, й страшно, дивно і незрозуміло, але в нашому випадку… Ну, типу, і про розтяжки. Коли цивільна жінка чує слово «розтяжка», в неї це про косметичне більше. В нашому випадку це завжди викликає двозначні відчуття, і за столом одразу видно людей, які шарять про розтяжку, про яку мова, наприклад.

Больова медитація? Так я це ніколи не називала. Але якщо вдуматися, я це називала больовою рефлексією чи саморефлексією в момент татуювання. Це спосіб саморефлексії, больова медитація — я запам'ятаю, бо це прекрасна фраза, — больова медитація і спосіб закарбувати на собі щось важливе. Насправді так воно і є, і в момент татуювання я просто зосереджуюся на болю, і в моменти, коли було все зовсім погано і коли я наносила якийсь черговий малюнок на тіло, я могла зосереджуватися тільки на оцьому фізичному болю. І розуміти, що є вияви болю не тільки душевного. Головне — після цього ставало трошечки легше. І я могла замислитися і відрефлексувати якісь моменти, які доти не могла. В мене кожне татуювання підв'язане під якийсь важливий момент у житті, окрім одного на нозі, бо мені тоді просто хотілося, щоб щось було з-під джинсів видно. Ну, такий момент. Татуювання щось означає, це спосіб закарбувати.

Найщасливішу татуху, як не парадоксально, я зробила вже після загибелі Андрія, але це його почерком на мені написано «Дякую тобі за те, що ти у мене є». Я його попросила колись зробити мені кілька фраз, якусь фразу коротку написати, бо я хотіла на собі її вибити. І просто це нагадування, що це світле почуття в мене було. І я щаслива просто. При всій трагедії ситуації я щаслива людина, що Андрій був у моєму житті. І це татуювання є найщасливішим насправді, тому що воно завжди гріє, нагадує про те, які прекрасні часи у нас були разом.

Так. Тут без всяких.

У часи, в які ми живемо, вміти радіти чомусь, відчувати радість — це справді прояв сили, тому що дуже легко загнати себе в чорноту, в якусь безвихідь.

Але це жарт. Я не заганяю себе, це, навпаки, те, що допомагає. Це як сходинка, щоб себе випхнути з того… Мені особисто — я кажу виключно про себе — вартувало величезних зусиль те, щоб знову відчувати радість. І докладати силу до цього варто було. І сила як концепт сильної людини… Відчувати радість, коли ти усвідомлено розумієш, що відбувається довкола — це так само… Треба мати силу, аби зараз відчувати справжню радість, не якусь награну, а саме справжню.

Знаєш, я 2023 року могла зображати, що чомусь рада, але я зображала. Я вмію аналізувати ситуацію, я розумію, яка в мене реакція мала б бути, якби в мене було все нормально, і я могла вдати радість. Але це була маска. А радість без масок потребує якоїсь сили і певних зусиль для того, щоб чесно її відчувати, проживати і не боятися показати. Бо в мене був момент «А що подумають люди?», бо в нас суспільство… Мені справді пощастило з оточенням, яке за мене тільки вболіває, щоб у мене краще все ставало в житті. Але все одно, іноді прориваються в бульбашку люди, які: ну, в неї чоловік рік тому загинув, а вона вже там щось робить, у такому плані. І навіть пересилити цей момент і дозволити собі відчувати якусь радість, щось світле, щось приємне, теж потребує зусилля.

Тут я навіть не знаю, як відповісти, бо тварин я люблю всіх і вся. В мене своїх два коти. Вони, правда, зараз із батьками живуть, тому що, як жартує мама, в мене контракт з армією, а у котів контракт із нею. Тому… І це така віддушина. Я не знаю, чесно кажучи. Просто мене витягнули зокрема і мої коти, допомагали витягати, тому що це відповідальність. І я відчувала відповідальність за істот, які не можуть самі себе умовно навіть погодувати. І це спонукало мене щоранку, в будь-якому випадку, хоч як погано було, вставати з ліжка. А якщо я вже встала, то можна щось робити далі, продовжувати. І тому, навіть у такому плані, як антидепресант хвостатий, то вони теж працювали.

А Толік — перший кіт, якого я взяла, — сам із Бахмута, народився в Бахмуті ще. Його хлопці евакуювали звідти, потім я забрала. Ми його планували ще теж із чоловіком, і він як символ такий просто. Толік — це вже щоб було ім'я і розуміння, який має бути кіт, а кота ще не було. І потім я побачила це кошеня, і все склалося. Толік — це, як я кажу, любима мамина квіточка просто. Тому що йому все можна. Тому що він просто своїм існуванням тепліше робить на душі.

А ще я собачниця страшна. В мене завжди були коти, але я більше люблю собак. І щоразу, коли я бачу собаку на вулиці якусь прикольну — а це будь-яка, для контексту теж, — то в мене зараз таке: «Боже, яка краса!». І якщо я в цей момент говорю з мамою, то вона каже, наприклад: «Що, знову собака? Забирати не нада, нам двох котів хватить».

Буду знову багато розповідати про чоловіка, напевно. Але зустріч із чоловіком, так. Тому що ми зустрілися в тіндері. Ви багато знаєте пар, які зустрілися в тіндері, у яких усе склалося в житті?

Мені чоловік на першому побаченні взагалі-то Подерв'янського цитував напам'ять, на секундочку. Я вже розчарувалася була повністю у стосунках. Ну, якийсь короткотривалі — таке було. Але щоб нормальні стосунки... Я в цьому житті розчарувалася дуже сильно. І якось максимально неочікувано було, що в тіндері, просто тому що мені в обід стало нудно на роботі і я погортала, і в той же вечір я вже зустрічаюся з якимось хлопом, що для мене насправді максимально дивовижно... А потім в нас із ним усе склалося, причому доволі швидко. І не тому що там щось, а просто тому що склалося. І я була в шоці, але раділа цьому. І це була максимально неочікувана радість у житті.

А якщо за останній період, то навіть не знаю, чесно кажучи. Багато радісних моментів, але вони такі локальні, які допомагають у житті почуватися краще. Але щодо такої великої радості я ще в очікуванні. Ще не було.

Моя похресниця нарешті змогла сказати «Ксенія». Вона давно могла казати, але їй дуже подобалося називати мене «Тьотя КОта». Тому що в мене було двоє котів. Зовсім змалечку її до мене привозили, бо я з нею могла посидіти, поки батьки щось робили, все таке. І в мене ж було два коти. І вона за ними ганялася, а потім називала мене «Тьотя Кота» дуже довго. І от тепер вона називає мене «Ксенія». Це дуже радісно насправді. Коли вихопила квиток на якийсь концерт або на виставу, на яку дуже давно хотіла потрапити, а туди неможливо було, наприклад, узяти...

Так, то була я, тому я їздила в Черкаси на «Конотопську відьму».

Але по татуюваннях на руці, яку ще не відірвало...

Ну, от в такому плані, так. І це справді такі моменти невеличкої радості, які дуже допомагають вивозити.

Це треба подумати. Я пам'ятаю, що було таке відчуття, ніби дисонанс усередині, що мала б бути якась інша реакція, але викликала радість. Але я зараз не можу згадати, що це було. Тому що доволі насичений останній період життя. Тому так одразу і не можу згадати.

Знаєш, я зараз скажу про себе, але з боку людей, які мене не завжди розуміють у цьому. Я вже казала, що на сході себе краще почуваю. Мені там комфортніше. Я там відчуваю радість. Більшість людей, з ким я спілкуюся поза своєю бульбашкою, цього не розуміє. А я почуваюся і легше, і радісніше, і комфортніше набагато там, де для фізичного існування небезпечніше. Для мого ментального існування там набагато краще. Для мене це не те, щоб логічно, бо головою я теж розумію, що це не максимально логічний варіант, але... До чого це я. Я почуваюся радісніше і краще на сході, і це для більшості людей є моментом дисонансним.

В Україні я почуваюся радісніше, тому що я біля своїх. За кордоном у мене завжди була думка, яка мене бентежила, що як щось станеться, то я далеко; наприклад, якщо по Україні можу впродовж 10 годин майже в будь-яку точку доїхати, то звідти це значно подовжує час. У мене батьки в Запоріжжі, в мене багато друзів, знайомих на сході, тому... Саме цей момент напружував, і я не могла за кордоном радості відчувати, в принципі, як такої. В мене було відчуття закритого гештальту, тому що у країнах, в яких я побувала, я хотіла побувати давним-давно. І от випала така нагода, і в принципі треба було себе чимось зайняти.

Ні, не було. У мене було відчуття закритої мети. Не закритої, а досягнутої мети, бо для мене це було як таке певне досягнення. Я відчувала від нього радість, але вже по поверненні додому, коли вже видихала. Оцей момент, що я не можу бути оперативно десь, де мені треба бути... І от у мене була радість по поверненні і тому що я вернулася додому, і я могла проаналізувати все, що відбулося за кордоном, що я бачила, де була, передивитися фотографії… І, в принципі, оцей момент, — а в мене цікаве життя, в принципі, виходить! — і цей момент того, що я все-таки щось роблю, викликав ще більше задоволення.

Ти зараз сказав це в контексті «вау». Перший мій виїзд за кордон узагалі був ще в квітні 2022-го року. Я виїжджала, щоб купити машину для фронту, оформити всі документальні штуки, бо в мене там були знайомі, які допомагали нам усе це зробити. І тоді я, в принципі, була в шоці. Я сама уперше в Польщі. Для мене це було дивно, по-перше. По-друге, я злякалася, коли почула літак. Бо на Київщині... Я живу на Оболоні в Києві, і в нас Ірпінь-Бучу дуже було чути. І літаки — це був не дуже хороший звук. Це було максимально стрьомно.

Але то я не вважаю таким повноцінним виїздом за кордон, бо це було у справі. А вперше я виїхала в Португалію. І в мене було тільки відчуття не «вау», а «що за несправедливість». В мене настільки було відчуття оцієї несправедливості… При тому, що я глобально прийняла факт, що справедливості не існує. Але оце відчуття якоїсь містечкової несправедливості, що люди живуть своє життя, співають, гуляють, у них усе нормально, а ми навіть не можемо іноді спокійно ніч поспати, тому що навіть якщо «шахед» десь летить, то ти все одно перенапружуєшся. У мене було невпевнене відчуття. Чому саме нам так не пощастило? Не «чому вони так можуть», а «чому нам так не пощастило»? В цьому плані. Отак оце було.

Зараз немає.

Теж зараз немає. Я зараз по цих двох питаннях уточню, я вже, в принципі, зрозуміла, що я відкрита для якогось спілкування не тільки серед того кола, в якому я є, а, можливо, для якихось нових знайомств і намагання знайти, може, інше спілкування. Але наразі немає, і я поки що не маю ресурсу додаткового, буквально ресурсу часу, наприклад, щоб якось це змінювати. Тому зараз немає.

Я тут намагаюся дібрати слова, в принципі. Радість на війні. Мені важко це окремо виділити, тому що моє життя з 2022 року безпосередньо пов'язане з війною. Спочатку як волонтерство, зараз у війську. Тому будь-яка радість, яка зі мною зараз відбувається, все одно безпосередньо з війною пов'язана. Тому я не знаю навіть, як це розділити.

Якщо зовсім заземлитися, щоб виділити… Коли наші пацани виходять живі всі з позиції — це радість на війні, максимальна, яка на поверхні лежить. Коли довго немає звістки, а потім вона з'являється, — це теж радість на війні. І на війні, і безпосередньо з війною пов'язана. Коли побачила людину, якої не бачила рік, тому що вона сидить безвилазно на Донбасі, а ми туди вже не маємо доступу, умовно, як волонтери, нас туди вже не могли навіть завезти… А він приїжджає на три дні у відпустку і ми бачимося на каву — оце тоже радість.

Останнім часом я вчуся більше часу приділяти собі. І навіть рутина догляду навіть банального за шкірою — це те, що мене повертає, заземляє. Я їду кудись на той самий схід, наприклад, і з собою беру пробнички всяких засобів, аби просто доглянути за собою. І це якось повертає мене — те, що в мене є час для себе, і я можу його виділити навіть у таких умовах. Енергетик випити зранку — це теж буденна штука, яка все одно дає мені певне задоволення в житті. І оцей смак «Ред булу» чи якогось енергетика з фруктовим смаком повертає мене, і заряджає, бадьорить. Не в плані кофеїну, а як ритуал певний кожного ранку.

Дописаний до кінця журнал. Я коли вносила в журнал останнього нашого бійця, якого треба було туди вписати, я вже дописувала з реальним відчуттям радості від того, що це останній боєць, якого я записую.

Голосно сміялась? У неділю. Два дні тому. Позавчора. Ми бачилися з кумами. Ми дуже класно проводили час разом. Просто реготали весь вечір, напевно — від того, що нам було класно в нашій компанії, і ми почувалися собою максимально. І взагалі дуже був хороший теплий вечір, і ми тоді дуже багато голосно сміялися.

Як для мене пахне радість? Радість пахне для мене кавою. Звареною вдома в турочці. Оце для мене так пахне радість.

Залежить від ситуації. Ні, та, яка нормально. Яка піднялася і вчасно була знята. А коли вона пригоріла, то це теж певного виду радість, тому що в мене вона ніколи не збігає, значить, є хтось, у кого вона збігає, з ким можна потім то все витерти.

Є маленький спогад про Андрія. У мене дуже багато класних наших спільних спогадів, але максимально теплий… Ми йшли по вулиці, щось там посперечалися навіть. Не посварилися, але посперечалися. І щось він переймався за мене, почав перейматися, тому що якийсь стрьомний тип проходив повз, і він просто взяв мене за руку, без усяких, ми не дійшли ще тоді, не договорилися до якогось моменту, не дійшли висновку, але він просто через те, що за мене переймався, взяв мене за руку, а-ля захист такий. Я в той момент відчула просто тепло і захист. Байдуже на всі наші розбіжності, на все це, але в цей момент я почувалася максимально комфортно, захищено і тепло.

Я зараз себе відчуваю живою, насправді. Я дуже довгий період... Знову ж таки, для мене це питання таке... є свої особливості у відповіді на це питання. Я дуже довгий час не почувалася живою. Я не почувалася, що я живу, а почувалася, що існую. І, в принципі, не так давно я казала, що переломний момент, напевно, був минулого літа на концерті «Бумбоксу», коли я почала знову відчувати життя і почуватися сама живою.

В мене в грудях живе порожнеча. Я думаю, що вона там ще буде якщо не до кінця життя, то ще довгий час. І раніше вона була головною в моєму житті. А зараз я відчуваю більше в тілі тепла й наповненості. Фізичного тепла. Тепла. І це мені так відчувається життя. І зараз я, в принципі, почуваюся живою кожен день. Хай який він херовий був, я все одно почуваюся живою.

В принципі, те, що ми сьогодні прокинулися і живі, напевно. Це викликає бажання продовжувати жити. Але конкретний момент... Не знаю. Люди. Якщо узагальнити, то люди, які мене оточують. Коли я бачу тих дітей, дітей своїх близьких, які мене оточують, я розумію, задля чого все робиться. Коли поспілкуюся зі своїми близькими друзями, я відчуваю якесь додаткове тепло і піднесення. Люди. Просто люди.

Радість — як листя в травні, яке тільки розпустилося. Зелене, таке свіженьке. Це прохолодний вітерець, якщо зранку встати, коли вже сонце піднялося, але ще свіженько. Це така свіжа зелень. Радість — це таке прозоре повітря, в жовтні ще теж. Коли починає все жовтіти, ще не суперпожовтіло-почервоніло, але все одно вже цікавіший колір на деревах. І оце прозоре повітря, таке свіже.

І для мене цей момент, що в травні, що в жовтні, максимально радісно завжди виглядав у моєму рідному Запоріжжі. У нас є річковий порт, і там можна пройти до причалу. Він трохи підзанедбаний зараз, тому що обставини так склалися. Але навіть зараз туди підходиш — там дуже красивий краєвид на Дніпро, і видно Хортицю, там уже далі те, що раніше було плавнями. І там наповнюєшся всім оцим, і відчуваєш цю внутрішню радість і наповнення.

Радість — це коли, знов-таки… Я не те щоб сильно люблю дітей, але коли це свої діти… це як з котами. Коли свої діти, тобто близьких мені людей, то я люблю цих дітей. І просто радість — коли ця дитина тобі всміхається. Це теж радість насправді. Тому що вона сидить і реве, і ти просто від неї подалі сідаєш, тому що я, як людина, в якої немає дітей, не знаю, як із ними поводитися. Але тоді вона переключається, на тебе дивиться — і всміхається. І це і полегшення, і радість одночасно. Якось так.